Звичайні

Дмитрові Павличку

Благословила мати в полі
На білий світ своє дитя.
Два кольори одної долі
Переплела на все життя.

Один священною любов’ю
Щодня ятріє на

Пам’яті Юрія Троця, волинського журналіста

Друже наш і щирий Побратиме,
Як це так, що вже тебе нема!
На чоло з дорогами крутими
І на карі очі — впала тьма.

Впала

Вікторові Женченку

Ти співав: “Тихо падає цвіт…”
Карі очі світилися тугою
…А весна осипалася з віт
Пелюстковою білою фугою

Заметіль, вогняна заметіль

Мусліму Магомаеву

Я читаю листи фронтові пожовтілі,
Ті трикутники, мов журавлині ключі.
Через відстані літ,
Через всі заметілі
Чую батьковий голос вночі.

Ти

Волинському художнику Олександру Байдукову

Поміж дубами в Байдукова
Могутні зубри й зубреня
Блукає попасом рідня —
Вільнолюбива, гонорова
Чи вдосвіта, чи серед дня,

Володимиру Плютинському

Життя прожить — не поле перейти,
Не з фонограми пісню проспівати.
…Нема життя, коли нема мети,
Коли для інших не умів палати.

Ви — син

Радуйся, земле, жайвора співом,
Колосом щедрим, росяним жнивом.

Радуйся, земле, з хати до хати,
Наші обжинки з хлібом багатим.

Радуйся, земле, жаром калини —
Сонячно пахне

Дівчинка впіймати хоче хвилю,
Дівчинка за хвилею біжить.
Хвиля пахне рибою і сіллю,
Бурею і тишею щемить.
Зачерпнула у долоні море,
Задивилась в пригорщу води:
Де ж та

Уклін тобі, висока хмаро,
Що нахилялася до нив,
І частувала їх нектаром —
Поїла дощиком дрібним.

Спасибі вітрові, що вчасно
До них приходив іздаля,
Щоб виколисувала

Обнялися журавлі з весною
І мене з веснянкою звели.
Забриніло срібною струною:
Кру-кру-кру,
Курли-курли-курли.

Через даль відому й невідому
Мерехтіли співи з-під

Поглянь, — небо поглинь —
Це небо чуже і скупе.
Караймось, бо ми не змогли
До краю пізнати себе.

Хоч, може, таки і змогли б
Пізнати хвилини — не ці! —
В кохання

Коли увірветься терпіння
І душу розпанаха злість,
Піду, де хмари білопінні
Крутий за містом зводять міст.

Щоб через ту дугасту браму,
Що всім відкрита навстежень,
Зайти

Попільнички мушля рожева,
Цигарки обряд неквапливий,
У попелі пам’яті жевріє
Спогад мій нещасливий.

Звиклих речей незвиклі
Тіні обсіли стіни,
Чистого аркуша

Новий, не імітований щороку
трудом неперевершених майстрів,
з-під снігу перший виклюнувся крокус
і зіркою жаркою заяскрів
на снігу пелені, що вже осіла
і соком весняним живить

Знову визріти зернами слів
Переливам перлиним у небі!
Голубами вже ранок присів
На привітні гілки яблуневі.

Чепуриться ранкове гілля
І гойдається світ, як колиска.
Вийти б

Напій тверезости такий терпкий!
Пізнання зір сльозі не засліпити,
Як нетривкого щастя черепки
Не позбирати і не позліпити.

Та і пощо? В калейдоскопі з’яв,
Речей істотність

Дотулись до обличчя мого
Незрівнянним, люба, твоїм,
Щоб кохання чистий вогонь
Розвіяв сумніву дим

І в криницях наших очей
Зазоріли серця на дні,
Щоб було нам замало

Нутро горить, стліває розум,
Дичіє блазень, джаз пече.
Нема кінця звабливим позам
Рожевих стегон і плечей.

Це джунглів ритуал первісний —
Спокуси вивчений екстаз.
Тут

Де попіл пилюги на спориші осів,
Край шляху битого утікачі днювали,
І скрип вантажених пожитками возів
Той самий був, що й за татарської навали.

Який він тягосний — возів

Вдосвіта погляну й не повірю,
зачарований, мов на молінню, вистою —
за ніч у сусідовім подвір’ю
об’явилась яблуня невістою.
Ось раптово тихою ходою
з місця зрушиться у