Звичайні

Вже де-не-де пополотнів
Лапатий лист на сикоморах,
Мойого червня тридцять днів
На календарний стерто порох.

Мені медових вечорів
Приносить липень ситий соти
І в щедрий

Не зла жалом — жезлом добра
Будь, моє слово, будь!

Щоб кожний правий тебе добрав,
На подвиг рушаючи в путь.

Не поводатарем, слово, ні —
Супутником йому стань:

Не

Ляга обметицею на асфальт первинок,
Уже бульвар поволі сполотнів
І береста обчімханого віник
Змітає білу інсуляцію з дротів.

Гойдаються перед очима витирачки —
Ґумові

Ще повні сонця линуть над майданом
Високі вікна велетнів стрімких.
Здається, й ми здіймемось і розтанем
Ген там, де місяця мосяжний ріг

Трубітиме кінець небесним ловам,
Аж

Двоякісне перо — стилет і стилос —
Навіки випало з поета мертвих рук.
Невже ж цим звершилось і завершилось —
Могила, нагробок і тихий Баунд Брук?

Й остання пільга і остання

(з нагоди 80-ліття)

Картка англомовна
до Вас пошани повна,
й барвисте степу квіття
на вісімдесятліття.

О, квіточки, ще б пак,
наші волошка й мак —
для

О, ночі мої безсонні —
Роздвоєння розуму й серця,
Я наче в’язень у зоні
Між ними правічного герця.

Я чую — серце готове
Летіть на рідні пороги,
А розуму гостре

Сію дитині
В серденьку ласку.
Сійся-родися,
Ніжне «будь ласка»,
Вдячне «спасибі»,
«Вибач» тремтливе,—
Слово у серці —
Як зернятко в ниві.
«Доброго

Гнуться сосни:
Лю-лі, лю-лі,
Тихо в лісі,
Все поснуло.
Вже поснули
Звірі й птахи.
Вже поснули
Всі комахи.
Вліз ведмідь
В зелену хату,
Ліг на

(Пісенька-гра)

Восени в діброву-ліс
Біжить зайчик.
Через глинище навкіс —
Скаче зайчик.

А за ним мисливців два
Бідний зайчик…
Шелестить суха трава

Лічилка

Що за пташка на суку
Розсипа своє «ку-ку»?
Сів хлопчина на стовпець —
Де тій пісеньці кінець?
Раз «ку-ку» і два «ку-ку» —
Зачепилось на суку.
Три

Каже песик Лесику:
— Не ходив до школи я
І не бачив букваря,
Двір лише оберігав,
Знаю букви в слові «г-а-в!».
Каже котик Костику:
— Я і в класі не бував,
Крейду в

Лічилка

Мама, тато, дід, бабуся —
Всіх назву, не помилюся.
Старший братик і сестричка
В нас сімейка невеличка.

Не спиняйте, бо зіб’юся:
Мама, тато, дід,

Лічилка

Мати рано уставала,
На сніданок готувала
Із вишнями вареники
Вареники-туленики…

В мене друзів багато,
Всі заходьте у хату:
І Роман та Іван,
І

У Вас і прізвище, нівроку, наче дар —
О, дарче! — перш звучить мені у ньому,
І тільки згодом згадую свідомо,
Що це ж жіночий рід йому початок дав…

У нашій мові є жіночі сила і

Потішка

— Вдень в дуплі сидить сова,
Навіть дзьою не висува.
А вночі вона полює,
Совенят малих годує.

— Мамо, вдень чого сова
Навіть дзьоб не висува?
— Дуже

Лічилка

Гойда, гойда, гойдалочка,
Гойдається Наталочка:
— Раз, два, три, чотири, п’ять —
Буду лялечку гойдать.

Гойда, гойда, гойдалочка,
Гойдається і

Лічилка

Я жмурюсь, заплющив очі.
Всі ховайтесь, хто де хоче!
Вмить розбіглась дітвора.
Йти шукать мені пора.
Більш не буду я чекать:
Раз, два, три — іду

Я принишк біля хатини тої,
Що спинилась край гори крутої.
І вдивляюсь мовчки в кожну дошку,
І на них читаю кожну зморшку.

Ось тут, між горами, в Сурамі,
Де хмари піняться

Наталії Ужвій

Яких би не сягла вершин
людина,
І де б вона
на світі не була,
За нею йде невидимо
хатина —
Колиска
материнського тепла.
Біжить