Звичайні

В далеку путь ідуть її сини,
Зa тридев’ять земель чужих і невідомих,
І їм услід, прадавній і сумний,
Її руки трикратний хресний помах.

О, руки матірні, і ніжні й шкарубкі,
До

Не милую тебе і не милую,
Онімів я без слів і без слав.
Хто це, хто пекельною силою
Нас з тобою навіки прокляв?

Тільки вірю, що пам’яті кремені
Все ще викрешуть іскри

Таким — бува — народжується вірш,
Де кожне слово знак, а не лише ознака.
Поглянеш ранком і очам не віриш:
Вохріє на деревах вересневий накип.

І пошум верховіть не той, що був

Квапливо поїзд десь прогримотів,
Гудуть дроти надвищених напруг,
І цвіркунами ніч дзвенить навкруг,
І ти вслухаєшся у дивний цей мотив.

І чуєш: звір дріма у лігві потайнім
І

Край дороги ромашка цвістиме
І на пагорбах мак пломенітиме,
І підеш ти ланами густими,
Зачарований небом і квітами.

Навпростець, навмання, мов колись то
Невідомий наш предок

Вихрує десь хурделиця лиха.
Та вже стернею й талим снігом пахне —
То дужий вітер з-над лиманів тягне
Й грудьми гарячими на землю наляга.

І гуси й пісня: Ой,

Де на твердиню скелі напролом
Прибій жбурляє хвиль гримучі брили,
Там чайка-цяточка прудкі розп’яла крила,
Зліта і падає, черкаючи крилом

Розгойдану, збурунену стихію
І знов

Гойднеться день і за гаями згине,
Насуне морок з-над морських низин,
Позеленіє неба плесо синє
Й вечірніх тіней потемніє синь.

Десь диха степ духм’яно і стовпами
Тонкі тополі

Склистий сніг, так схожий на сіль,
І не сіється він, а січе,
Інших зим незагоєний біль
Не зникає з моїх очей.

Не забути до скону тих зим —
Не таких як оця зима.
Сніговії

Під сонцем вечірнім багряняться шиби,
у стрижених парках виблискує листя,
на гаснучім небі, мов мертві риби,
гойдаються хмари свинцево-сріблисті.
Дай руку, кохана. Ми разом

Курантів замовкає тоскний хрип
І туркіт горлиці в розколині бійниці,
І кронам довисотніх гордих лип
Досвітній сон медово й мирно сниться.

Натхненна ґотика прадавнього

Мабуть, неба лагода бузкова
Не загасить дику охру скель,
Так оце ти, Африко казкова,
Видихаєш перегар пустель!

І торощиш тлумище зухвале —
Хвиль правічних невгамовний

Його зозуля на крилі принесла
І птаство будить у гаї “ку-ку”,
Рибалка-вітер променисті весла
Занурює у повінь гомінку

Густих ланів, росистих, колосистих
Висвистуючи пісеньку

Розцвіла барвисто незнайома мова —
Вилетів на щогли вихор прапорців,
Білою голубкою затремтіла знову,
Дівчино, хустинка у твоїй руці.

Незнайома панно, неаполітанко!
Я повік

Закипає білою піною
Молоко тернового квіту,
Щодень Божий тебе незмінною
Бачу, в промені оповиту.

Де за балкою, за Кисличою
Терикони куряться сині,
Там хлоп’ячим голосом

Либонь усе життя на перехрестях,
У пам’яті — стежки, шляхи, путі,
А серце вперто знов таки береться
Лихою звабою — світ за очі піти!
Туди, де, стрінувшись негадано-неждано,
Нам

Прозорінь просені — небес безмежний повів —
Ще огорта тебе, моя земна красо,
Та клен охляв і не красується красоля
В ці дні — якісь непевні і раптові.

І зливи зав’язі, мінливі

Відгриміло. Тільки ваговито
Та старанно в шиби стука дощ,
І зелено-серпанкові віти
Розгойдались над асфальтом площ.

Тільки, бач, не мерехтливим дивом,
Із якого злива пил

Лементує мева над лиманом —
Чуєш, наче ридма птах рида.
Вересневим вже кінець оманам,
Глянь — рідіє осока руда

На заплавних прибережних багнах,
Вже на пальцях полічити

Доньці Аллі

З покривлених покрівель рине в ринви злива,
Змиває спеку й пил з просмолених дахів,
Води дзюрчання й бляхи дзвін щасливо
В один у серці поєдналися