Звичайні

(з нагоди 81-ї річниці)

Минає час, зістарілися ми —
ти вже давно сивоголова,
голубко-сестро…
А були ж дітьми!
Та все пішло немов полова
за вітром…
Тільки

Я знову чітко пізнаю
окресленість осінніх візій
в наскрізь провітренім гаю,
в його просвітленості сизій,
де облетів останній лист —
ілюзія коротка літа —
і де основи

Серпневий день відпаленів,
Розлив довкіль тепло —
Гіркавим духом полинів
Над степом потягло.

Полин-гірчак, полин-бур’ян,
Пахучая трава,
Аж серце гоїться від ран,
І

Налилося по вінця блакиттю вікно —
День погожий і соняшний настрій
І неначе із неба пролите вино
Покропило пурпуром тут айстри.

Передосені теплій непевній порі
Залишилися

Нерухомі, похмурі, застиглі
Валуни нагромаджені хмар,
У крайнеба розпеченім тиглі
Пломеніє і брижиться жар.

Тільки мить — і потоками бризне,
Розіллється далеко

Не з протиріч народження й вмирання —
З їх сталості черпаю я снагу.
На гілці розтулилась брунька рання,
І засвітився пролісок в снігу.

Мене ж проймає думка: все дочасне
Й

З піднебесся вереснева просинь
Цідиться крізь сірі фільтри хмар,
А в тунелі десь під Чарінґ Кросом*
Грає — серце крає — сопілкар.

Уявилося — не в кахляній печері,
Де підземки

Мандрувала ніччю осінь рання
Й ранком подалась у білий світ,
А мені лишила на прощання
Перший ледве що помітний слід.

Придивляюсь — ось її ознаки,
Видно, що приходила

У соняшних галявин тиші
Осіння править благодать,
Прудкі бурундуки чутніше
Опалим листям шарудять.

Я до сухого шарудіння,
Завмерши, прислухаюсь мить,
Щоб вкотре сутність

В поезії є лік, як в мудрому настої.

В. Онуфрієнко

Друже мій, не лічу скільки літ, скільки миль
Ніби тут, ніби вчора було…
І наповнюють душу то смуток, то біль,

(з нагоди 70-річчя)

Всі круглі дати і усі нулі
нехай вже не бентежать Вас ніколи —
вони такі ж бо немічні й малі,
а Ви, мій друже, вірний мій Миколо,
З когорти, що в

З якого краю і з яких сторін
Причувся цей прибій морської хвилі?
Немов не він шурує втерту рінь,
А шерехтять лани уже доспілі.
Чи це чиясь, а не моя стопа
заклякла на гарячому

(напис на книжці)

Настане той день неневзначай
Із ночі і темноти.
У ряди за стрілецький звичай
Стануть такі, як і ти.

Зі сердець, що їх мають горі,
Повних

Вони летять — лічить чи не лічить
Оті літа, як стая журавлина,
Де неквапливо птах за птахом лине…
Так птаства перелітного ключі
Укотре вже нагадують в цю пору
Про відрахунок

Водограю веселий хлюп
І приручені голуби,
Мовлять очі її: “Люблю!”
І його ніби теж: “Люби…”

Світ довкола спинився, стих —
Полароїду об’єктив
Миттю схопить це щастя їх,
Й

Завчено, навіть якось ніби книжно,
розповіда прочанам провідник
про те, як полум’я з’їдало хижо
собор і як престольний хрест поник
від лихолетного Люфтвафе смерчу,
як шал вогню

Ні, не спогад це, не ілюзія,
Не солодкий то плід уяви.
Знов закляклий стою у лузі я
І мене облягяють трави.

Півсторіччя… Либонь півсвіту я
Облітав, обійшов, об’їхав,
І не

Де рідний дім — де слід його?
Там попіл і полин,
А серце зве до рідного:
Полинь туди, полинь!
Та тільки врешті що там я
На старість здибав? Рай?
Ні! Підлою

Я не просив осінньої обнови
Як хліба нашого насущного в Отця.
Вона ж явилася — чудесна і чудова —
Негадано, неждано мить оця!

Я не вимолював натхнення миті
І не настроював

А.Л.

Далекий друже, Леготе Андрію,
Прийміть поетові поета дар.
Я часто згадую й постійно мрію
Про хати Вашої гостинний чар.

Читаєм вірші — Ви і Ваші гості.
Ваш