Звичайні

це ненастанне кружляння снігу
западає остання сутінь старого року
тридцять перше грудня нафарбовані вії
вежа ратуші завмерла кранова стріла

розквіт міської ялинки ретуш на

Лети, мій балконе, в найвищі околи,
порвавши чіпкі виноградні тенета,
відчаль від стіни, завертись, мов планета,
і линь, як літак, мій фіґурний балконе!..

Цю мить невагомості —

Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
най собі летить конячка панська!
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
Вірш запах, як пасіка чи паска,

був як темна грамота із титлою
чи земля

«Але за муром джаз і танці лампіонів…»
Б.-І. Антонич

Ми з’являємось під зорями й деревами,
в пущах осені крилатим листям бавлячись,
і, споріднені з ведмедями та левами,

Житні хлібини крають ножами
і не можуть наїстися.
Аж трясуть неголеними щоками
над коржами й кулешею,
ще й дослухаються, як гаряче пісне ліпило
осідає в запалі

На чужих наречених — пояси, мов табу.
Зостаєшся один і над глиною постиш…
Вилітає на площу нічний табун —
скільки збіглося коней до тебе на посвист!

Що ж, коли не скрипаль, то

Любов к отчизні, де героїть,—
поет повчає земляків,
але сирітства їх не згоїть
рядок, що з неба їм злетів.

Бо де вона, твоя вітчизна?
Пече питання, мов трутизна:
чи ця

Пізній гуляко, аскете з Ассізи!
Атональна днина по тобі тече.
Борода пожовкла, як трава осіння.
Що воно шукає? Дівоче плече? —

впився б у нього з жагою південною —
так жираф

Чи легко упіймати застояне повітря
провулків архаїчних, немов дагеротип,
коли твоя робітня — завалена дровітня,
і не виходять очі, а іноді роти?..

І хто нарешті винен, що з нас

Увечері, коли зійде горіння
зірок і ліхтарів, і наші очі
такі стають глибокі, аж пророчі,
а руки від утоми — мов коріння,
і в суєту життя, немов у кліті,
пірнаємо,— в освітлені

Лукавий біс, породжений хвалою,
липкий та сласний, сотворив туман
і, зграбно зістрибнувши з аналою,
повів тебе в сади своїх оман…

Ти бачив силуетів довгу свиту,
непевну і

Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ —
туди, де кров з любов’ю черленяться,
де пристрастей i пропастей сувій…
Я — ваш отець, тож будьте мені

за що не візьмешся – вузлів плутанина
заплетені сіті пропущені петлі
між схрещених нитей прошито людину
недбалою стьожкою гладдю чи хрестиком
стежки ніби стяжки затягнуті туго
у

Вічно землю міряла,
Хліборобу вірила
Кроківка легка.
Натомилась кроками,
Стала в полі кроківка,
Наче буква А.

Агрус, агрус, Агрусина —
Як зелена Намистина.
Агрус

Снує серпанок вересень над містом,
Ключі гусей у вирій подались,
Жовто-гарячим і багряним листям
Сипне нам скоро ранній падолист.

Злиняла зелень темно-соковита
І живопліт

Вже і серця свого не слухаю,
І розлуки витримую піст,
Поміж зустріччю і розлукою
Календарний будую міст.

Спершу тижні лічу, потому дні —
Ніч за ніччю і день за днем —
Поки

Навала хмар на овиді й в зеніті,
Дощу диханням виповнена вщерть,
Неквапно сунеться… Густі набряклі ниті
Розмотує небесна круговерть.

І ми в таку неблагосну годину
Лишаєм

За сполохами, за громами,
За вибухами, за димами,
За дорогами, за роками,
За сторіками, стоморями
Голосу твого не почути,
Образу твого не забути,
Бо мова твоя затихла,
А

Це, певно, старість все частіше
мене в минуле порива…
Світанку тополина тиша
Й молитви матері слова.
Хвилююче й незрозуміле
оте: “…распнийся же за ни…”
Так серце солодко

Гайвороння чорною лузкою
Сиплеться на позелень ясну.
Вирушу я стежкою вузькою
Навпрошки в прозорість весняну.

Помандрую наче той сновида
Зеленполем, полем навмання.
Де ти,