Юрій Клен

Щороку ліс міняє темні шати,
щороку сонце відновляє путь,
щоб золото плескуче розілляти
і в синє плесо серце окунуть.

Я знаю, сорок шостий раз воскресне
сп’яніла вись, і

Закутай лампу шовковим папером,
лягай на м’яких килимах.
Дивись у сині очі тим химерам,
що притаїлись по кутках.

І вже ростуть до хмар стрільчасті вежі,
де щастя дзвонами

Мечами дощ січе невинні трави.
Хапає кінь губами вогку млу,
і теплий мох вдягає пні коряві.
Вже не синіти в прозолоті склу.

Та як засяє все в красі поранній,
коли озера вкриє

1
Золоті поля Шампані;
рідні камені й кущі,
ще з дитинства добре знані;
крик чабанський уночі.

Дим вечірнього багаття,
із дупла солодкий мед
і широкого латаття

1
Наметами квітучими рясніє
Твоїх вишень весняна заметіль.
І, мов дитя, на білих грудях хвиль
Тебе гойдають чорні буревії.
Але вже око змружене крізь вії
Зорить за обрієм

Осінь, дівчину маленьку,
я гойдаю на колінях,
а по шибах дощ забренькав.
Плине мла на хвилях ліні.

Навантаживши в трамваї,
млу розвозить вечір синій.
Заблудився він між

Вже золотими плямами розквітли
стрункі берези в сосняках,
і по оголених гаях
розлила осінь так багато світла, –

мов щастя, перед смертю надто щедре,
щоб нашвидку, за кілька

Десь на морі є острів співучих сирен,
де не ждуть мандрівця світосяйні оселі
де з води гостроверхі підносяться скелі,
що моряк ще не дав їм і жадних імен.

І на морі десь є

Запахло вже навогченим корінням,
грибами й листями прив’ялими
у лісі, де не раз блукали ми,
віддавши день дозвіллю і марінням.

І сльози, що наплакали ми нишком
ще дітваками в

Всі почуття завили враз, мов звірі.
Накинулись на мене Дотик, Нюх,
і шматували мозок Зрок і Слух.
Мене на часті рвали всі чотири,

і тільки Смак, з яким я жив у мирі,
мене за

Вже сніп у полі споловів,
і став гіркішим дух полинний,
і червоніють кетяги калини
на взліссі літніх вечорів.

Зберу я зілля всі і трави,
що не зів’яли ще в гаях,
і буду

І
Тебе співець, піднісши понад зорі,
Таким безсмертним світлом оточив,
Що досі ще крізь далечінь віків
Пронизують нас промені прозорі.

Як жадібно ти ловиш,

Листом прив’ялим пахне ранок,
і на березах жовта мідь.
Як вийду на високий ганок,
то чую: ліс шумить, шумить…

Так в’язень ловить поклик волі,
що залітає у вікно:
чи то

Спливає літо, і життя
лисніє стиглими житами.
Нема до весен вороття,
і сонце вже понад горбами.

Благословенні день, і мла,
і та жага весняна,
що буйним цвітом

Мов тихий шелест гаю,
пролине осінь золота.
Хай вітер позбирає
мої розвіяні літа.

В поля вино струмисте
проллє холодна височінь,
і буде небо чисте,
ясна дзеркальна

Немов важкий і мертвий гад,
стискало груди їм повітря
тісних, задушливих кімнат…
Гітари бренькіт, бренькіт цитри.

Не ваблять чаші і вуста,
дрімота мрійного дозвілля
і

1
Повік гойдатися б на хвилях
під голубим вітрилом снів.
За обрієм в обіймах непоборних
гарячий день зомлів.

Коли у ритмі білої нестями
гуде сп’янілий вир годин,

Синіють по дощах озера,
де сонце креслить злоте зеро,
чи розгубила клаптями блакить
у лісі осінь шовкопера,
що в серці явором шумить? –

Шматочки синього паперу,
де

Здери березову кору
і серце нею дбайливо закутай.
Надворі хай гуде вітрами лютий,
воно ж муркоче: «Ще не вмру»!

Сповите в цей пахучий саван,
куди вплело проміння ясні