Юрій Клен

Синові

О, сину мій, тобі на спину
важкий тягар кладе Господь.
Пишайся ним: ти нині
почвари йдеш збороть.

Твердий ти будеш і упертий,
як струм води, що

Синові

Мине сто літ, і мій праправнук
так само вийде в поле, в ніч,
як я в часи днедавні,
і стане віч-на-віч

із тишею і самотою.
І ляже віддаль перед ним,

Синові

Минуть роки, і син мій дужий
тут вийде з заступом в руці,
і м’язи міць напружить,
і сплинуть дні – не ці.

В очах йому заграють сурми,
у серці весни

Синові

Виходжу в поле я і чую:
далеким гуркотом гармат
тривога заночує
в самотнім сумі хат.

У клаптях хмар шукаю просинь.
Он там, на загин і на скон

Всі почуття завили враз, мов звірі.
Накинулись на мене Дотик, Нюх,
і шматували мозок Зрок і Слух.
Мене на часті рвали всі чотири,

і тільки Смак, з яким я жив у мирі,
мене за

Десь на морі є острів співучих сирен,
де не ждуть мандрівця світосяйні оселі
де з води гостроверхі підносяться скелі,
що моряк ще не дав їм і жадних імен.

І на морі десь є

1
Золоті поля Шампані;
рідні камені й кущі,
ще з дитинства добре знані;
крик чабанський уночі.

Дим вечірнього багаття,
із дупла солодкий мед
і широкого латаття

Круг череса верблюжа шерсть,
і прості з дерева сандалі.
Яку тропу в далекі далі
тобі вказав невхильний перст?

Дух Божий в подуві вітрів.
Акриди, дикий мед, брусниці,
вода

1
Суворі бурі західних морів
їх десять день уже носили
над хланями затоплених сонців
крізь ранки мляві і безсилі.
І зморі їхній мороком чорнів
правічний простір океану.

«Несуть мені і дощ, і вітер щастя.
Мої пісні – зими п’янючий дар.
В моїй душі роздмухують пожар
осінні вихори і бурі часті.

А Божий сніг злітає, як причастя,
і степ укрив,

1
Коли тобі являтимуться в снах,
віщуючи руїну, смерть і горе,
страшні архангели, що движуть зорі
і долю світу важать на мечах, –

тікай, покинь скарби свої в містах.

1
Під небом з синього, дзвінкого шкла,
з трояндами в волоссі, в білім строї
назустріч темношатому герою
вона по сходах з мармуру зійшла.

Сповила світ йому пунцова

Немов важкий і мертвий гад,
стискало груди їм повітря
тісних, задушливих кімнат…
Гітари бренькіт, бренькіт цитри.

Не ваблять чаші і вуста,
дрімота мрійного дозвілля
і

1
Повік гойдатися б на хвилях
під голубим вітрилом снів.
За обрієм в обіймах непоборних
гарячий день зомлів.

Коли у ритмі білої нестями
гуде сп’янілий вир годин,

В зіниці бризнуло вогнями,
трамваєм жовтим продзвеніло,
блиснуло синіми очами
і в сніжну далеч відшуміло.

І тільки усміх крадений привіту
коло воріт Наркомсобєза,
де ти

Не раз поміж високих, вогких трав
вдивлявсь я в них… летів і падав в очі
в оті озера ясні та урочі,
що їх блакиттю вересень налляв.

І поринаючи в таємний став,
де ніжна хвиля

Спинилася над озером вечірнім.
Зорю у ліс: чи не іде він?
Навколо простір став таким безмірним.
Кружляє низько біла мева.

Росте над дзеркалами голубими,
мов тіні вечора, мій

По сніжних кручах і заметах,
де вітер гір беріз сильвети
сріблястим порохом заніс,
іде наш рідний Діоніс.

За ним веселий натовп лине,
і креслить тирс його ялинний

Ясмину наломили ми,
із рож поклали килими
і в білім сні квітчастих оргій
читали Стефана Георге.
І, мов повільні пелюстки,
врочисті падали рядки.

Все далі розступались

Вже променем рожевий ранок
сніги забарвив лебедині.
Покрився намороззю ганок,
і біле срібло в душу рине.

І в згадках дні такі єдині:
в заметах сніжних «полустанок»,
і біг