Юрій Клен

Струмками дощ мережить чорні шиби.
Ніч б’ється в вікна віттям горобин.
Мої думки, немов злотисті риби,
вустами ловить мій маленький син.

І кожна в ньому вже росте,

Мечами дощ січе невинні трави.
Хапає кінь губами вогку млу,
і теплий мох вдягає пні коряві.
Вже не синіти в прозолоті склу.

Та як засяє все в красі поранній,
коли озера вкриє

Синіє небо, наче став.
Ходжу завулками тісними,
Що, певне, юний Гете ними
Колись закоханий блукав.

Хто розчинив вгорі вікно?
Чий погляд там мене чатує?
Я тут під аркою

Немов важкий і мертвий гад,
стискало груди їм повітря
тісних, задушливих кімнат…
Гітари бренькіт, бренькіт цитри.

Не ваблять чаші і вуста,
дрімота мрійного дозвілля
і

Суворе море в холоді рокоче,
і клапті піни на пісках.
Як перебути нам зимові ночі
і вовчу студінь у степах?

Складаймо в полі радісне багаття
з берези мрій, з омели снів,

Запалюй радісний вогонь у грубі;
дивись, як тихо жевріють дрова,
і згадуй ті давно забуті й любі,
перед роками мовлені слова.

І вже відживлений тобою спомин
вдягає всю

Уже вином налились дні серпневі,
і яблука достигли запашні.
Ночуй в садку, у теплім курені,
де над тобою шелест комишевий,

і слухай, як у тишу неживу,
немов родившись із

День, відганяючи мару ночей,
шпичастим променем клени поранив,
і вересень нам при кінці алей
насипав повні пригорщі каштанів.

Мов хлопчик, я ці гарні круглячки
в кишенях

Осінь, дівчину маленьку,
я гойдаю на колінях,
а по шибах дощ забренькав.
Плине мла на хвилях ліні.

Навантаживши в трамваї,
млу розвозить вечір синій.
Заблудився він між

Вже золотими плямами розквітли
стрункі берези в сосняках,
і по оголених гаях
розлила осінь так багато світла, –

мов щастя, перед смертю надто щедре,
щоб нашвидку, за кілька

У вічності, де світла струм тече,
повільно крутяться колеса часу,
що на верстаті золотому тче
свій килим різнобарвний. Дольні паси
пускає в рух незримий наш двигун.
Мигтить

1
Під небом з синього, дзвінкого шкла,
з трояндами в волоссі, в білім строї
назустріч темношатому герою
вона по сходах з мармуру зійшла.

Сповила світ йому пунцова

Вже сонце інеєм шершавих голок
неначе мохом поросло,
і місяці, дзвінкі як скло,
вдягають ночі у бронзовий холод.

О, вашим чарам лиш на мить піддамся –
і вже розквітли ви в

З дахів течуть дзвінкі струмки
і кидають мені у вікна перли.
Співають реквієм роки
над долею моєю, що роздерли
вітри й розвіяли в степах.
Он там висять шматки, що серпень

Б’ють дзигарі дванадцяту годину,
і подушка обличчя холодить.
Ось за поріг ступлю: невловна мить –
і в царство мрій мережаних полину.

І враз безмірним стане тихий овид.
Душа в

Морозяні, прозорі ранки.
Над полем сонна благодать.
Розкриті настіж двері ганку,
і ще не хочуть айстри зав’ядать.

Як вийдеш – паморозь на травах,
неначе срібна сивина,
а

Вже сніп у полі споловів,
і став гіркішим дух полинний,
і червоніють кетяги калини
на взліссі літніх вечорів.

Зберу я зілля всі і трави,
що не зів’яли ще в гаях,
і буду

Синіють по дощах озера,
де сонце креслить злоте зеро,
чи розгубила клаптями блакить
у лісі осінь шовкопера,
що в серці явором шумить? –

Шматочки синього паперу,
де

Коли тебе сурма своєї туги
Покличе знов у дальній рідний край,
Де ждуть тебе безчестя і наруга,
Слова над пеклом Дантовим згадай:

“Сюди йдучи в скорботу і відчай,
Надії

1
Коли тобі являтимуться в снах,
віщуючи руїну, смерть і горе,
страшні архангели, що движуть зорі
і долю світу важать на мечах, –

тікай, покинь скарби свої в містах.