Юрій Андрухович

З циклу «Нотатки фенолога»

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим

…ми сад в якому виросли дерева
уста в уста мов білий подих саду
де слива ледь волога і рожева
цвіте крізь нас даруючи усладу

уста в уста і тільки так спасемся
і чистин вдих

Пані Жуковська завжди споглядала з вікна
в білім підкапку з волосся кольору соди,
як сіявся дощик, як вогко тьмяніла стіна
і як селяни ранкові з вокзалу йшли на заводи.
Її чоловік

З циклу «Нотатки фенолога»

Дочекалися. Під небом зацвіла осіння рана —
в золотій оселі смутку не живу, а розкошую.
Трохи полум’я вмістила у пейзаж віконна рама,
і поки

З циклу «Нотатки фенолога»

Самоспалення саду, і ця нетривка погода,
і розмита в деталях телевежі тупа стріла…
Повз ряди манекенів, нудні, мов класична ода,
наші лиця

І
Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,
мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,
розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,
поперечні зрізи кухонь і пристанища

місто зітхнуло на вищім регістрі
ґотика гостро випнута кість
зупиняю дійство на самому вістрі
хтось біля мене яблуко їсть
неба облатка
барокко арок
змальований крейдою сірий

Її пальтечко радісне й червоне.
Вона так добре знає шлях додому,
що в надвечір’ї, сніжному й блідому,
біжить мені назустріч.

Перепони
минають нас, лише гойдлива

Сьомий номер їде в бік Личакова,
проз Петра й Павла до кладовища.
Ти яснієш, мов корона макова,
і на мене світить зірка віща.

Антикварне рейками вистукує
у заметах білих, як

серпень жарінь розпашілого глека
жовто спахнули дахи і портали
книга яку неуважно гортали
раптом сліпучо заквітла мов спека

серпень ріка невимовне солодка
плинуть будівлі

І
Гей, дерев’яна церкво-царице,
Гей, паніматко в хрестатій намітці;
Що тобі світ — се гульбище нице,
в небо ходімо — там тобі місце,

там тебе стрінуть блискітки ясні,
в

це ненастанне кружляння снігу
западає остання сутінь старого року
тридцять перше грудня нафарбовані вії
вежа ратуші завмерла кранова стріла

розквіт міської ялинки ретуш на

Лети, мій балконе, в найвищі околи,
порвавши чіпкі виноградні тенета,
відчаль від стіни, завертись, мов планета,
і линь, як літак, мій фіґурний балконе!..

Цю мить невагомості —

Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
най собі летить конячка панська!
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
Вірш запах, як пасіка чи паска,

був як темна грамота із титлою
чи земля

Любов к отчизні, де героїть,—
поет повчає земляків,
але сирітства їх не згоїть
рядок, що з неба їм злетів.

Бо де вона, твоя вітчизна?
Пече питання, мов трутизна:
чи ця

Пізній гуляко, аскете з Ассізи!
Атональна днина по тобі тече.
Борода пожовкла, як трава осіння.
Що воно шукає? Дівоче плече? —

впився б у нього з жагою південною —
так жираф

Чи легко упіймати застояне повітря
провулків архаїчних, немов дагеротип,
коли твоя робітня — завалена дровітня,
і не виходять очі, а іноді роти?..

І хто нарешті винен, що з нас

Увечері, коли зійде горіння
зірок і ліхтарів, і наші очі
такі стають глибокі, аж пророчі,
а руки від утоми — мов коріння,
і в суєту життя, немов у кліті,
пірнаємо,— в освітлені

Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили

В реторті вариться коктейль —
твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова, —
в реторті вариться коктейль
(oh, yes, my baby!)
Я — Фауст, Гамлет,