Юрій Андрухович

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й

ми навіть її не бачимо і не знаємо яка вона
адже вдосвіта вибігаємо з неї і повертаємось
коли споночіє
певно вона мурована
ще й досі в ній пахне людським потом
і сіном зі

отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд
слідуючи за дороговказами поспішаємо
крізь тісні коридори між клунками й валізами
нам ніколи вгору глянути де під кулястим

і ось ми зібралися всі разом ціла родина
коли цвинтарні служаки відітнули
непевний промінь за останнім з нас
ми знову зустрілися як за останніх часів
гри на біржах
катання на

ми послуговуємось мертвими мовами
ходимо безпорадні серед астролябій реторт
черепів
з висоти земляного валу слухаємо
дзвін миколая на брукованому подвір’ї

ми стаємо щоразу легшими
о десятій ранку по закінченні процедур виходимо
всі в однакових фланелевих піжамах
в наших руках дедалі більше невагомості
ходимо парком старої

ми шукаємо щонайточніших знань
драбинами сходимо на вищі поверхи книгозбірні
нишпоримо по стелажах спільно з павуками
здіймаючи крейдяні хмари під стелею
мов на вершині стрімкої

вчимося бути далекоглядними
недільного дня тяжіємо до повчальних розваг і видовищ
розглядаємо небо зі сферичної башти
випнутої мов око циклопове
неподалік чортового колеса та

1. Ніч

Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.

Крила не тут, але біль від крила
на

Наші святочні пориви — палкі та вознеслі,
ніби й не нам волокти цю планиду грузьку.
Далі, все далі від нас рибалки і теслі,
Тільки предвічні сліди на воді та піску.

Годі

Гуділи вітри.
Йшов холод із степу.
І зимно було немовляті з вертепу
На схилі гори.

Його зігрівало дихання вола.
Приручені звірі
Схилялися в мирі,
Над яслами плавала

І
Я продаю квитки на магів і на мімів,
я коло входу став з ключами, мов Петро.
О діти передмісті, з устами херувимів!
Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!.

Ми йшли

Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,
поміж дахами, балконами й вивісками,
в надвечірнім затемненні сніжного міста,
снується танго безпритульне,
вигадане студентом консерваторії

Ремонт парасольок — це водночас і розвага:
розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове
і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,
читаєш дощів колишніх вицвілі

У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках — мерехтіння
і сонце

Чи легко упіймати застояне повітря
провулків архаїчних, немов дагеротип,
коли твоя робітня — завалена дровітня,
і не виходять очі, а іноді роти?..

І хто нарешті винен, що з нас

Лети, мій балконе, в найвищі околи,
порвавши чіпкі виноградні тенета,
відчаль від стіни, завертись, мов планета,
і линь, як літак, мій фіґурний балконе!..

Цю мить невагомості —

Сьомий номер їде в бік Личакова,
проз Петра й Павла до кладовища.
Ти яснієш, мов корона макова,
і на мене світить зірка віща.

Антикварне рейками вистукує
у заметах білих, як

З циклу «Нотатки фенолога»

Самоспалення саду, і ця нетривка погода,
і розмита в деталях телевежі тупа стріла…
Повз ряди манекенів, нудні, мов класична ода,
наші лиця

З циклу «Нотатки фенолога»

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим