Юрій Андрухович

серпень жарінь розпашілого глека
жовто спахнули дахи і портали
книга яку неуважно гортали
раптом сліпучо заквітла мов спека

серпень ріка невимовне солодка
плинуть будівлі

пізнє літо пишне мов латина
крейдяний пейзаж на золотому
і безнога лялька климентина
доживає на уламках дому

житла мов лункі концертні зали
ходять малярі в чудних

вітер то птах опівнічний змах
що там за вікнами в сонних домах

тьмяні жарівки свічковий сад
тихі водойми рожевих кімнат

риби на стінах безгучно шепочуть
з кранів іржаві

трава на камені вона
вночі шумить у ранах дому
і лугом дихає стіна
рослинне тіло в кам’яному

і ми так часто не спимо
і видивляемо впівока
як з того боку крізь

І
Гей, дерев’яна церкво-царице,
Гей, паніматко в хрестатій намітці;
Що тобі світ — се гульбище нице,
в небо ходімо — там тобі місце,

там тебе стрінуть блискітки ясні,
в

це ненастанне кружляння снігу
западає остання сутінь старого року
тридцять перше грудня нафарбовані вії
вежа ратуші завмерла кранова стріла

розквіт міської ялинки ретуш на

Лети, мій балконе, в найвищі околи,
порвавши чіпкі виноградні тенета,
відчаль від стіни, завертись, мов планета,
і линь, як літак, мій фіґурний балконе!..

Цю мить невагомості —

Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
най собі летить конячка панська!
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
Вірш запах, як пасіка чи паска,

був як темна грамота із титлою
чи земля

«Але за муром джаз і танці лампіонів…»
Б.-І. Антонич

Ми з’являємось під зорями й деревами,
в пущах осені крилатим листям бавлячись,
і, споріднені з ведмедями та левами,

Там верби золоті й дзеркальні ріки,
де стигнуть колихливі тіні риб,
там у криницях зорі, мов горіхи,
і скрипки перестудженої скрип…

Таке тобі життя, як медівник,
ще років

Житні хлібини крають ножами
і не можуть наїстися.
Аж трясуть неголеними щоками
над коржами й кулешею,
ще й дослухаються, як гаряче пісне ліпило
осідає в запалі

Любов к отчизні, де героїть,—
поет повчає земляків,
але сирітства їх не згоїть
рядок, що з неба їм злетів.

Бо де вона, твоя вітчизна?
Пече питання, мов трутизна:
чи ця

Пізній гуляко, аскете з Ассізи!
Атональна днина по тобі тече.
Борода пожовкла, як трава осіння.
Що воно шукає? Дівоче плече? —

впився б у нього з жагою південною —
так жираф

Чи легко упіймати застояне повітря
провулків архаїчних, немов дагеротип,
коли твоя робітня — завалена дровітня,
і не виходять очі, а іноді роти?..

І хто нарешті винен, що з нас

Увечері, коли зійде горіння
зірок і ліхтарів, і наші очі
такі стають глибокі, аж пророчі,
а руки від утоми — мов коріння,
і в суєту життя, немов у кліті,
пірнаємо,— в освітлені

…такої зелені не бачено сто років,
а може, й більше! Все вповите нею.
Ліси кущів безмовні та глибокі:
вигадуй річку, просіку, алею,
закриті, ще не

Лукавий біс, породжений хвалою,
липкий та сласний, сотворив туман
і, зграбно зістрибнувши з аналою,
повів тебе в сади своїх оман…

Ти бачив силуетів довгу свиту,
непевну і

…і врешті ми спинилися. Ріка
текла внизу, одвічна і невпинна,
а ми, мов на краю материка,
де притча лопушана і люпинна
зросла понад уламки городища,
зніміли, і щільніш

Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили

В реторті вариться коктейль —
твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова, —
в реторті вариться коктейль
(oh, yes, my baby!)
Я — Фауст, Гамлет,