Юрій Андрухович

Переповнений Георгіями кавалере,
вранці виходиш, ніби з вольєри,
пахкаєш люлькою на пташок Божих,
чигаєш при дорозі на перехожих.

«Гей, куди йдеш проз мою фузію?
Побалакаймо

Гуділи вітри.
Йшов холод із степу.
І зимно було немовляті з вертепу
На схилі гори.

Його зігрівало дихання вола.
Приручені звірі
Схилялися в мирі,
Над яслами плавала

Із циклу “Листи в Україну”

Я програвся в карти, а це ознака,
що святий Юрко зі мною в конфлікті.
Вічно має мухи, старий рубака!
Але я не клянчу, тим більше лікті

не кусаю,

авжеж не райський сад не світять помаранчі
загублено стежки і втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха
чи

Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила —
відступи, бідо гірка й мороко:
десь любов моя на Ринку заблудила,
десь отам,
між ренесансом і бароко…

Я стужився. О подайте

Із циклу “Індія”

Індія починається з того, що сняться
сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
Просто чуєш сурму або ґонґ, або

Натрунний портрет міщанки Варвари Лянгиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї

Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату
хочу кликати з ночі, всю з шовку й

Видатний графік Георгій Нарбут 1917 року в Петрограді починає створювати високомистецький варіант національної абетки

нема електрики і хліба і держави
якому ще вклонитися провидцю чи

Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб’ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі

Наші святочні пориви — палкі та вознеслі,
ніби й не нам волокти цю планиду грузьку.
Далі, все далі від нас рибалки і теслі,
Тільки предвічні сліди на воді та піску.

Годі

Із циклу “Листи в Україну”

Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч — ніби голка в горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.

Ця

Із “Кримінальні сонети”

По той бік пристрасті народжується ніж.
Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а втім, йому

Із “Ярмаркові патрети”

Павло Мацапура — ніжинський полковий кат, страчений 1740 p. за «ядение человеческого мяса і прочия богопротивныя злодеяния».

З коментарів до

Із циклу “Листи в Україну”

Про театри, цирки та іподроми
не писав тобі ані слова. Й не буду.
Є вагоміші драми, себто погроми:
на прохання люду повісять Юду

чи каструють

На цьому світі стільки ірреального
шукаємо тверду земну основу
грудневе пиво біля кафедрального
і сірий день мугиче боса-нову

відлига як сльоза над містом лине
автобуси

(Темниці)

Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.

«Було тут кілька темниць», — сказав
Неборак. О відлуння колишніх льохів
з назвами, як у дівчат

Капітанська вдова мала білих мишей
в закапелку дірявої кухні,
а ще із неї був канарок Мішель
і носовички трикутні.

Втім, ніхто не знав, де ночує вона,
по яких катакомбах

1. Ніч

Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.

Крила не тут, але біль від крила
на

отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд
слідуючи за дороговказами поспішаємо
крізь тісні коридори між клунками й валізами
нам ніколи вгору глянути де під кулястим

Ще трохи — і ти збожеволієш
від щастя продиратися крізь оці кущі.
«Суниця, — повторюєш, — малина,
порічка, ожина, ліщина, аґрус!» —
і знову, як заклинання —