Йоганн Вольфганг фон Гете

Нащо, доле, нам даєш пророчо
у майбутнє поглядом сягти?
Хто зирне за край — і жить не схоче,
бо любов і щастя — без мети.
Нащо, доле, нам тієї муки:
іншу душу бачивши

Крадусь по дикій глушині,
ще й кріс наготував.
Солодкий образ твій мені
із темряви постав.

Ти йдеш по давній борозні,
де ми колись ішли.
О ніжна — згадуєш чи ні
про

Ти, небесних гідна шат,
горе і журбу знімаєш,
хай нещасніша стократ —
устократ і покріпляєш.
Страх — стомився я ходою,
щастя прагнучи й біди.
Супокою,
прошу — в душу

Коли б тебе, люба Лілі, я не любив би,
скільки б утіхи мені додав би цей виднокруг!
Проте, коли б я тебе, Лілі, не любив би,
Де б віднайшов би тоді щастя своє твій

Коли людину біль онімував,
дав бог мені сказати, як я мучусь.

І що мені ця зустріч може дати,
ця нерозпукла квітка поранкова?
Тепер ти вільний в пекло й рай ступати,
та

Не мовчать поети. Всюди
їм кортить іти на люди
славу слухати свою.
До зізнань не вабить проза,
то й звіряємось sub rosa
музам в тихому гаю.

Помилки і пожадання,
всі

Нехай поймає дух мені
Стихії творча сила,
аби на білім полотні
пером моїм водила.

Я весь тремчу, щось белькочу —
даремні перешкоди.
Таж обійму, коли відчув,
збагнув

Чи скапує мряка, чи сніг січе,
чи в нетрях у глупу ніч.
Я чую, голодні виють вовки
і плаче пугач нічний.
Угу-пугу-гу,
угу-пугу-гу,
ту-гу-го.

При плоті встрелив був

Отой хлопак – джигун, що й ну,
ледь з Франції прибився,
надибав дівчину одну
і все круг неї вився.
І улещав, і цілував,
за себе взяти обіцяв,
а потім взяв

Душа — як зайшлася,
жене у світи,
жалі і гризоти
свої рознести.
Отам, де над скелями
хмари зійшлись,
волів би в загірню
потьмарену вись.

Аж лине ворона
і

Пройшла гроза весняна —
і луки аж ряхтять.
Дружино, глянь, кохана,
яка то благодать!
Синь — без кінця і краю
і вабить, і зове.
Тут ще любов блукає
і щастя тут

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

Де пристрасть, там і мука! Хто притишить
цей біль душі, що стільки загубила!
Де ви, часи, для серця наймиліші?
І найдорожче вже тобі немиле.
Гнітиться дух, утрачені бажання,

Люба Лілі, скільки днів
ти наснажуєш мій спів.
Чи радів, ачи страждав —
лиш тобою спів лунав.

Переклад Василя Стуса

Я йшов по лісу,
аби пройтись,
отож обабіч
і не дививсь.

Аж бачу — квітка
сховалась в тінь.
Ясна, мов зірка,
а в вічках — синь.

Хотів зірвати,
аж тут

Ачи проходжу гаєм,
чи полем неокраїм —
дзвінкий мій спів бринить.
Мелодії покірний,
тримає розмір вірний
світ, що навкіл лежить.

Чекаю, пожаданий,
на перший цвіт

Саме сонечко сідало,
я від лісу брала вбік.
Раптом флейта заспівала
чую духом: лісовик!
О ля-ля!

Зразу знадив і приголубив,
цілував і милував.
Я просила: грай же,

Гожим ранком серед травня,
в поле вівці женучи,
що безжурне, що вже славне
йде дівча, співаючи:
Оля-ля, тра-ля-ля!

Дай разочок поцілую —
і віддам дві-три вівці —
каже

Тихо-мирно я пряду
без перепочинку,
коли оком поведу —
аж стоїть хлопчина.

Тонку пряжу похвалив
(та й чи шкода мови?)
Коси ж, каже, й поготів:
як нитки

Ви знов зі мною, образи мінливі,
Печальні привиди далеких літ.
Чи вдержу вас у творчому пориві?
Чи знайдете в душі моїй привіт?
Вас тьми і тьми! Підносьтеся ж над сиві
Тумани