Йоганн Вольфганг фон Гете

Ніщо не згине, що існує!
Бо вічне шлях свій ним торує.
Буттям щасливий ти єси!
Буття ж бо вічне. І закони
живому стали для ослони,
щоб цілий світ зажив краси.

Віддавна

То шугне аж на долину,
то над горами двома,
дзвінкокрила, їй ні спину,
ані спокою нема.
І невтримного жадання
рада й радість — ніби тінь,
адже прагнеш ти кохання,
а

У глупу ніч була мені немила,
дитині, стежка попри цвинтарі.
Я йшов до батька, пастора. Яріла
у щедрім небі зірка до зорі
у глупу ніч.

А вже пізніше, в далечі

Снігами землю вкрито,
напевне, ще не час,
аби весняні квіти
аби весняні квіти
порадували нас.

Убоге сонце всує
проглянуло — дарма:
і ластівка менжує,
і ластівка

Тихо-мирно я пряду
без перепочинку,
коли оком поведу —
аж стоїть хлопчина.

Тонку пряжу похвалив
(та й чи шкода мови?)
Коси ж, каже, й поготів:
як нитки

Коли б тебе, люба Лілі, я не любив би,
скільки б утіхи мені додав би цей виднокруг!
Проте, коли б я тебе, Лілі, не любив би,
Де б віднайшов би тоді щастя своє твій

Во ім’я того, хто себе створив,
хто творчий поклик знав спередвіків,
во ім’я того, хто припалим ниць
дав віру і любов, діяння й міць,
во ім’я того, званого ім’ям,
чиє буття

Повз мене йдеш? Та ж як? Тебе не бачу.
Ти повернула, — знов не бачив, ні.
Нещасна хвиля, що її я трачу.
Що ж це таке? Заслало зір мені?

Пробач мені, я втішитись хотів
тим, що

Вишній Брамо, я вже знаю:
ти створив безмежжя світу,
як пан-бог, що все справляє,
вседержитель можновитий.

З нас найменшого недремна
тисяча ушей почує,
всім, обниженим

Йде по воду гарна жінка
знакомитого браміна,
що найсправедливим судом
слави пишної зажив.
Так щодня з святої річки
найціннішого напою
зачерпне, хоча не має
ані глека,

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

ΔAIMΩN, ДЕМОН

Коли в той день, як світ тобі відкрився,
пораннє сонце зорі привітало,
ти скільки сили до життя пустився,
законів світу пильнувавши стало.
Тож

Срібним сяєвом заллєш
доли і кущі
і спочинути даєш
стомленій душі.

Прохолодний пестиш луг
поглядом своїм,
мов пильнує любий друг
за життям моїм.

Гуки радісні й

Ти, небесних гідна шат,
горе і журбу знімаєш,
хай нещасніша стократ —
устократ і покріпляєш.
Страх — стомився я ходою,
щастя прагнучи й біди.
Супокою,
прошу — в душу

Щоб фантазій доконати,
самоті себе віддай,
а щоб слави заживати —
межи люди поспішай.
Тільки в людському загалі
ти свою спізнаєш путь.
Справи, в давні дні посталі,

Тільки-но Феб узяв
хмару за жінку,
райдуги лук заграв
барвно з отінку.

А схоже коло йде
з туману темне.
Склепіння хоч бліде,
проте надземне.

Ти, старче, геть

Скільки тих джерел, що мають
справжню пісню поживляти?
І профани її знають,
і майстрам не гріх співати.

Над усе співай кохання —
то найліпше повідання.
Де любовне

Неможливо сховати жару,
бо за дня його зрадить дим,
за ночі ж — полум’я, мов почвара.
Ще тяжче сховати поряд із цим
кохання. Хай і заховане де,
а мить, здається, і в очі

Герцог Леопольд Брауншвайзький

Владар ріки старовічний, умкнувши тебе всепотужно,
Ділить з тобою тепер царство текуче своє.
Ти спочиваєш під стишені плескоти урни,

Вкрай пантеличить тебе, люба, оця мішанина
барв і рослин і квіток, що обсідають город.
Скільки тих назв ти начулась — і кожна прагне як може
вуха діткнутись тобі варварським згуком