Йоганн Вольфганг фон Гете

Ніщо не згине, що існує!
Бо вічне шлях свій ним торує.
Буттям щасливий ти єси!
Буття ж бо вічне. І закони
живому стали для ослони,
щоб цілий світ зажив краси.

Віддавна

То шугне аж на долину,
то над горами двома,
дзвінкокрила, їй ні спину,
ані спокою нема.
І невтримного жадання
рада й радість — ніби тінь,
адже прагнеш ти кохання,
а

У глупу ніч була мені немила,
дитині, стежка попри цвинтарі.
Я йшов до батька, пастора. Яріла
у щедрім небі зірка до зорі
у глупу ніч.

А вже пізніше, в далечі

Як кохана поглядає,
любий погляд стрівши твій!
І поетів спів лунає,
повен щастя і надій.
І тепер мовчань хвилина
щедро приязні додасть.
Тихо! Тихо! Помовчи-но!
Це —

І сталося! І згуки миролюбі
проллялись краєм, що ураз ожив.
Князівську пару, що з’єдналась в шлюбі,
многоголосий привітав наш спів.
І в людській товщі, в справжній цій рахубі

Снігами землю вкрито,
напевне, ще не час,
аби весняні квіти
аби весняні квіти
порадували нас.

Убоге сонце всує
проглянуло — дарма:
і ластівка менжує,
і ластівка

Хто лише муку зна, муку кохання,
Лиш той пізнав до дна моє страждання!
Сам я без втіхи й сна смутний блукаю…

Хто мене любить, зна, в дальньому краю;
Душа моя смутна в огні

Я йшов по лісу,
аби пройтись,
отож обабіч
і не дививсь.

Аж бачу — квітка
сховалась в тінь.
Ясна, мов зірка,
а в вічках — синь.

Хотів зірвати,
аж тут

Вишній Брамо, я вже знаю:
ти створив безмежжя світу,
як пан-бог, що все справляє,
вседержитель можновитий.

З нас найменшого недремна
тисяча ушей почує,
всім, обниженим

Йде по воду гарна жінка
знакомитого браміна,
що найсправедливим судом
слави пишної зажив.
Так щодня з святої річки
найціннішого напою
зачерпне, хоча не має
ані глека,

Всемогутній владцю, наш Брамо!
З тебе вийшов світ великий.
Ти правуєш над віками.
Як же ти один, владико,
міг брамінів утворити
як і райїв можновладних?
Мавпі же людській

Все, що мужньо я зажив,
всяк би став мене любити,
щоб я вільно міг творити.
Слава, що ти заслужив.

Переклад Василя Стуса

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

ΔAIMΩN, ДЕМОН

Коли в той день, як світ тобі відкрився,
пораннє сонце зорі привітало,
ти скільки сили до життя пустився,
законів світу пильнувавши стало.
Тож

Ачи проходжу гаєм,
чи полем неокраїм —
дзвінкий мій спів бринить.
Мелодії покірний,
тримає розмір вірний
світ, що навкіл лежить.

Чекаю, пожаданий,
на перший цвіт

Усе сповна дарують боги безмежні
своїм улюбленцям:
усі радощі безмежні,
усі страждання безмежні — сповна.

Скільки тих джерел, що мають
справжню пісню поживляти?
І профани її знають,
і майстрам не гріх співати.

Над усе співай кохання —
то найліпше повідання.
Де любовне

Неможливо сховати жару,
бо за дня його зрадить дим,
за ночі ж — полум’я, мов почвара.
Ще тяжче сховати поряд із цим
кохання. Хай і заховане де,
а мить, здається, і в очі

Захід ачи схід пізнай —
всюди там господній край.
Південь, північ — на долоні,
в мирі божому й ослоні.

________

Ставши людям при пораді,
судить кожного по правді.

Дайте тільки на коня я скочу —
ані ваших юрт, ні хиж не хочу!
Радо мчу в безмежному просторі,
а над фескою моєю — зорі.

_________

Він зорі висіяв молоді,
щоб радісно