Йоганн Вольфганг фон Гете

Вже давно вітрильник ми наладували
з вірним товариством. І вітрів попутніх
виглядаємо, з чекання п’яні,
дні і ночі.

І терпець урвався товариству:
“Радше б ти подався

Серце, що тобі, кохане,
ти неначе у вогні.
Це життя, нове й незнане,
не збагнути вже мені.
Щезло все, що ти любило,
що тебе коли смутило —
порив твій і спокій твій.
Ти

Хто лише муку зна, муку кохання,
Лиш той пізнав до дна моє страждання!
Сам я без втіхи й сна смутний блукаю…

Хто мене любить, зна, в дальньому краю;
Душа моя смутна в огні

Йде по воду гарна жінка
знакомитого браміна,
що найсправедливим судом
слави пишної зажив.
Так щодня з святої річки
найціннішого напою
зачерпне, хоча не має
ані глека,

Поет

Сонце сіло ген за гори,
але захід жаром грає.
Мов, чи довго наді мною
ярий полиск протриває?

Миродайний

Хочеш, пане, я надворі

1
Що лишили б нам у світі
ці владарювання ситі,
геть змарнілі мандарини,
що весняною порою,
північ мавши за собою,
річку, зелень, прохолоду,
п’ють, радіють? Спів їх

Що вам передав із заповітом
той святий, що розлучався з світом?
Аби плоть старанно доглядали
чи про дні свої останні дбали?

Ну ж бо, князя бачачи в поході
при пишноті, в

У тисячі подобах заховайся —
щонаймиліша, я знайду тебе.
Серпанком чарівниці покривайся —
щонайживіша, я знайду тебе.

По станові, що кипарисом гнеться,
щонайгінкіша,

Усе сповна дарують боги безмежні
своїм улюбленцям:
усі радощі безмежні,
усі страждання безмежні — сповна.

Ви знов зі мною, образи мінливі,
Печальні привиди далеких літ.
Чи вдержу вас у творчому пориві?
Чи знайдете в душі моїй привіт?
Вас тьми і тьми! Підносьтеся ж над сиві
Тумани

Дайте тільки на коня я скочу —
ані ваших юрт, ні хиж не хочу!
Радо мчу в безмежному просторі,
а над фескою моєю — зорі.

_________

Він зорі висіяв молоді,
щоб радісно

Вишній Брамо, я вже знаю:
ти створив безмежжя світу,
як пан-бог, що все справляє,
вседержитель можновитий.

З нас найменшого недремна
тисяча ушей почує,
всім, обниженим

Як незбагненне це для нас,
що вічна ткаля тче всякчас.
Там тисячі ниток, мов тінь,
спішать за човником рухливим,
сплітаючись якимось дивом —
у тисячі міцних сплетінь.
Не

За живе торкай поволі —
світ існує тільки в колі,
ні середини, ні зовні
він не дозволяє вповні.
Тільки так лише годиться
знати, що є таємниця.

Справжнє — тільки ледь

Як старанно дух мій волив
зазирнути у глибінь
і природи надокола,
і плодів її творінь.
Тільки це — одне одвіку
і збагнути нам незле:
що мале — то є велике,
що велике —

Дайте — поплачу! Ніччю оточений
у безмежній пустелі.
Сплять верблюди, поснули підгінчі,
тільки старий вірменин нишком рахує скарби.
А я коло нього версти лічу, що лягли
між

На взгір’ї грядку
обліг моріг,
бринять дзвіночки,
неначе сніг.
Вже жар шафрану
чарує сад,
крутіший крові
цвіте смарагд.
Первоцвіт гордий
з своїх

Я йшов по лісу,
аби пройтись,
отож обабіч
і не дививсь.

Аж бачу — квітка
сховалась в тінь.
Ясна, мов зірка,
а в вічках — синь.

Хотів зірвати,
аж тут

Захід ачи схід пізнай —
всюди там господній край.
Південь, північ — на долоні,
в мирі божому й ослоні.

________

Ставши людям при пораді,
судить кожного по правді.

Неможливо сховати жару,
бо за дня його зрадить дим,
за ночі ж — полум’я, мов почвара.
Ще тяжче сховати поряд із цим
кохання. Хай і заховане де,
а мить, здається, і в очі