Йоганн Вольфганг фон Гете

Як же пораннім сяйвом
ти навкруги палаєш,
весно кохана!
Сотні любих розкошів
у мене в серці вирує —
вічного твого тепла
святе почуття,
красо неокрая!

О як би я

Мертві плеса облягає
мертвий спокій, мертвий сон.
Марно шкіпер озирає
безберегий цей полон.
Ані вітру, ані хвилі,
ані подиху нема.
У незрушному знесиллі
тиша — сонна і

Лишень одслоняться світи —
аж вільгістю війне.
Яка ж, природо, славна ти,
як вабиш ти мене!
Хлюпоче хвиля за веслом,
розгойдує човна,
і оступає нас кругом
гірська

Ви знов зі мною, образи мінливі,
Печальні привиди далеких літ.
Чи вдержу вас у творчому пориві?
Чи знайдете в душі моїй привіт?
Вас тьми і тьми! Підносьтеся ж над сиві
Тумани

Поет

Сонце сіло ген за гори,
але захід жаром грає.
Мов, чи довго наді мною
ярий полиск протриває?

Миродайний

Хочеш, пане, я надворі

1
Що лишили б нам у світі
ці владарювання ситі,
геть змарнілі мандарини,
що весняною порою,
північ мавши за собою,
річку, зелень, прохолоду,
п’ють, радіють? Спів їх

Що вам передав із заповітом
той святий, що розлучався з світом?
Аби плоть старанно доглядали
чи про дні свої останні дбали?

Ну ж бо, князя бачачи в поході
при пишноті, в

У тисячі подобах заховайся —
щонаймиліша, я знайду тебе.
Серпанком чарівниці покривайся —
щонайживіша, я знайду тебе.

По станові, що кипарисом гнеться,
щонайгінкіша,

Цар Тульський, поховавши
дружину, вірний їй,
взяв з рук її назавше
цей келих золотий!

На трапезах урочих
він тільки з нього пив,
слізьми поймались очі,
а серце біль

Усе сповна дарують боги безмежні
своїм улюбленцям:
усі радощі безмежні,
усі страждання безмежні — сповна.

Коли прадавній
батько всевишній
певною дланню
з хмар кучерявих
благословенні
блискавки сіє,
тоді цілую
край його ризи
з дрожем дитячим
в вірному

У глупу ніч була мені немила,
дитині, стежка попри цвинтарі.
Я йшов до батька, пастора. Яріла
у щедрім небі зірка до зорі
у глупу ніч.

А вже пізніше, в далечі

Як незбагненне це для нас,
що вічна ткаля тче всякчас.
Там тисячі ниток, мов тінь,
спішать за човником рухливим,
сплітаючись якимось дивом —
у тисячі міцних сплетінь.
Не

За живе торкай поволі —
світ існує тільки в колі,
ні середини, ні зовні
він не дозволяє вповні.
Тільки так лише годиться
знати, що є таємниця.

Справжнє — тільки ледь

Як старанно дух мій волив
зазирнути у глибінь
і природи надокола,
і плодів її творінь.
Тільки це — одне одвіку
і збагнути нам незле:
що мале — то є велике,
що велике —

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

Серце, що тобі, кохане,
ти неначе у вогні.
Це життя, нове й незнане,
не збагнути вже мені.
Щезло все, що ти любило,
що тебе коли смутило —
порив твій і спокій твій.
Ти

Нехай поймає дух мені
Стихії творча сила,
аби на білім полотні
пером моїм водила.

Я весь тремчу, щось белькочу —
даремні перешкоди.
Таж обійму, коли відчув,
збагнув

Герцог Леопольд Брауншвайзький

Владар ріки старовічний, умкнувши тебе всепотужно,
Ділить з тобою тепер царство текуче своє.
Ти спочиваєш під стишені плескоти урни,

То шугне аж на долину,
то над горами двома,
дзвінкокрила, їй ні спину,
ані спокою нема.
І невтримного жадання
рада й радість — ніби тінь,
адже прагнеш ти кохання,
а