Йоганн Вольфганг фон Гете

Зоря, допіру час настав,
побігла до Стрільця,
а нам він і не показав,
яка вона з лиця.

Хай до Амура спів іде —
він до троянд летить,
а втрапить серце молоде —
то й

I
Мури, мовте до мене! Палаци, голос подайте!
Слово зроніть, вулиці! Генію, сон прожени!
Повен духу живого кожен твій камінь священний,
вічний Риме. Лише все це

Люба Лілі, скільки днів
ти наснажуєш мій спів.
Чи радів, ачи страждав —
лиш тобою спів лунав.

Переклад Василя Стуса

Не мовчать поети. Всюди
їм кортить іти на люди
славу слухати свою.
До зізнань не вабить проза,
то й звіряємось sub rosa
музам в тихому гаю.

Помилки і пожадання,
всі

Як белькотіння це жагуче
так дивно одмінив папір!
Тепер ходи із двору в двір
і листя підбирай осіннє.

Те все, що в обширі ховалось,
розгублене — то тут, то там,
в одну

Що сталося? Радіє все,
а ти в тяжкій журбі.
Пізнати можна по очах,
що плакав, далебі.

За чим самотній плакав я —
те лиш мені болить.
В солодких сходячи сльозах,
душа

Як заквітнуть виногрона,
хміль по кадубах заграє,
як троянди всі в бутонах —
що зі мною — не збагну.

Очі в мене слізьми повні,
щось бо є, чогось немає,
а жаління

О гожий дню! Дібров одвічна синь!
Я знову щиросердно вас вітаю.
Хай наді мною пагілля звисає.
Прийміть мене, як друга, в вашу тінь.
І серце окропіть, що тут зазнало втіх

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

Південь, захід почезає,
царські трони страх стрясає.
Утікай на схід, прагнущий,
де прадавній дух цілющий.

Там любов, вино і співи
дні продовжують щасливі.
Там пралюдства

Цар Тульський, поховавши
дружину, вірний їй,
взяв з рук її назавше
цей келих золотий!

На трапезах урочих
він тільки з нього пив,
слізьми поймались очі,
а серце біль

О ласкавице сумна,
сестро ранку, що шаріє.
Срібна мла пливе і мріє
круг журливого чола.
Тихе сяєво ясне
будить сховані в яскині
душі тьмяні самотинні,
птаство ночі і

Так, немов би я в раю —
любо мені стало.
А чи ж ти не до зірок,
серце, так запрагло?
Ні, я краще лишусь тут,
щоб музики грали,
щоби чара із вином
круг стола

Дні пожадані,
ось ви і знов:
сонце весняне,
гомін дібров.

І швидкоплинні
води шумлять.
Що це — долини?
Луки ряхтять?

Свіжістю віє
з синіх небес,
став

Кущ троянди в лузі цвів,
шарлатові квіти,
і мов ранок паленів,
хлопчик враз його уздрів
і — до нього бігти.
О трояндо лугова,
шарлатовий цвіте!

Хлопчик: я тебе

Вкрай пантеличить тебе, люба, оця мішанина
барв і рослин і квіток, що обсідають город.
Скільки тих назв ти начулась — і кожна прагне як може
вуха діткнутись тобі варварським згуком

Ви знов зі мною, образи мінливі,
Печальні привиди далеких літ.
Чи вдержу вас у творчому пориві?
Чи знайдете в душі моїй привіт?
Вас тьми і тьми! Підносьтеся ж над сиві
Тумани

Ти знову зважуєшся, тінь журлива,
від забуття до світла перейти,
перепинити путь мою щасливу
і мужньо погляд мій перенести.
Мені здається, жив ти на світанні,
в однім степу

На взгір’ї грядку
обліг моріг,
бринять дзвіночки,
неначе сніг.
Вже жар шафрану
чарує сад,
крутіший крові
цвіте смарагд.
Первоцвіт гордий
з своїх

Де пристрасть, там і мука! Хто притишить
цей біль душі, що стільки загубила!
Де ви, часи, для серця наймиліші?
І найдорожче вже тобі немиле.
Гнітиться дух, утрачені бажання,