Йоганн Вольфганг фон Гете

Зоря, допіру час настав,
побігла до Стрільця,
а нам він і не показав,
яка вона з лиця.

Хай до Амура спів іде —
він до троянд летить,
а втрапить серце молоде —
то й

Мертві плеса облягає
мертвий спокій, мертвий сон.
Марно шкіпер озирає
безберегий цей полон.
Ані вітру, ані хвилі,
ані подиху нема.
У незрушному знесиллі
тиша — сонна і

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

I
Мури, мовте до мене! Палаци, голос подайте!
Слово зроніть, вулиці! Генію, сон прожени!
Повен духу живого кожен твій камінь священний,
вічний Риме. Лише все це

Як белькотіння це жагуче
так дивно одмінив папір!
Тепер ходи із двору в двір
і листя підбирай осіннє.

Те все, що в обширі ховалось,
розгублене — то тут, то там,
в одну

Що сталося? Радіє все,
а ти в тяжкій журбі.
Пізнати можна по очах,
що плакав, далебі.

За чим самотній плакав я —
те лиш мені болить.
В солодких сходячи сльозах,
душа

Як заквітнуть виногрона,
хміль по кадубах заграє,
як троянди всі в бутонах —
що зі мною — не збагну.

Очі в мене слізьми повні,
щось бо є, чогось немає,
а жаління

О гожий дню! Дібров одвічна синь!
Я знову щиросердно вас вітаю.
Хай наді мною пагілля звисає.
Прийміть мене, як друга, в вашу тінь.
І серце окропіть, що тут зазнало втіх

Як же нездоланно ти до себе
вабиш погляд мій.
Чи ж не був щасливий я без тебе
в безвісті нічній.

У кімнаті довге безгоміння,
марення і сон,
місячної ночі мерехтіння

Серце, що тобі, кохане,
ти неначе у вогні.
Це життя, нове й незнане,
не збагнути вже мені.
Щезло все, що ти любило,
що тебе коли смутило —
порив твій і спокій твій.
Ти

Герцог Леопольд Брауншвайзький

Владар ріки старовічний, умкнувши тебе всепотужно,
Ділить з тобою тепер царство текуче своє.
Ти спочиваєш під стишені плескоти урни,

Південь, захід почезає,
царські трони страх стрясає.
Утікай на схід, прагнущий,
де прадавній дух цілющий.

Там любов, вино і співи
дні продовжують щасливі.
Там пралюдства

Так, немов би я в раю —
любо мені стало.
А чи ж ти не до зірок,
серце, так запрагло?
Ні, я краще лишусь тут,
щоб музики грали,
щоби чара із вином
круг стола

Дні пожадані,
ось ви і знов:
сонце весняне,
гомін дібров.

І швидкоплинні
води шумлять.
Що це — долини?
Луки ряхтять?

Свіжістю віє
з синіх небес,
став

Кущ троянди в лузі цвів,
шарлатові квіти,
і мов ранок паленів,
хлопчик враз його уздрів
і — до нього бігти.
О трояндо лугова,
шарлатовий цвіте!

Хлопчик: я тебе

Вкрай пантеличить тебе, люба, оця мішанина
барв і рослин і квіток, що обсідають город.
Скільки тих назв ти начулась — і кожна прагне як може
вуха діткнутись тобі варварським згуком

ΔAIMΩN, ДЕМОН

Коли в той день, як світ тобі відкрився,
пораннє сонце зорі привітало,
ти скільки сили до життя пустився,
законів світу пильнувавши стало.
Тож

Снігами землю вкрито,
напевне, ще не час,
аби весняні квіти
аби весняні квіти
порадували нас.

Убоге сонце всує
проглянуло — дарма:
і ластівка менжує,
і ластівка

Хто лише муку зна, муку кохання,
Лиш той пізнав до дна моє страждання!
Сам я без втіхи й сна смутний блукаю…

Хто мене любить, зна, в дальньому краю;
Душа моя смутна в огні

Ти знову зважуєшся, тінь журлива,
від забуття до світла перейти,
перепинити путь мою щасливу
і мужньо погляд мій перенести.
Мені здається, жив ти на світанні,
в однім степу