Йоганн Вольфганг фон Гете

Ти знову зважуєшся, тінь журлива,
від забуття до світла перейти,
перепинити путь мою щасливу
і мужньо погляд мій перенести.
Мені здається, жив ти на світанні,
в однім степу

Отой хлопак – джигун, що й ну,
ледь з Франції прибився,
надибав дівчину одну
і все круг неї вився.
І улещав, і цілував,
за себе взяти обіцяв,
а потім взяв

[А]

Верхів’я гір обліг
незрушний спокій,
і сон глибокий
корон торнувся лісових.
Веселий спів ущух —
ніде ані пташини.
Зажди з хвилину —
і ти

Дні пожадані,
ось ви і знов:
сонце весняне,
гомін дібров.

І швидкоплинні
води шумлять.
Що це — долини?
Луки ряхтять?

Свіжістю віє
з синіх небес,
став

З мистецтвом наче й в розбраті природа,
І все ж вони стріваються щомить.
Тоді й у мене в серці не щемить,
Коли панує поміж ними згода.

Як совісних зусиль тобі не шкода,—
То в

По тисячах цілунків опалив
Один — прощальний. Віддалились кроки
А як страждання втишилось глибоке,
Той берег з горами й латками нив,

Що я відплив од нього, дивом див
І щастя

Світ бачити є невимовно мило,
Ще ліпший — світ поетів; їхні житла —
Поля багатобарвні; срібно-біло
На них, вночі і вдень, палають світла.
Сьогодні все для мене є чудове:

Гожим ранком серед травня,
в поле вівці женучи,
що безжурне, що вже славне
йде дівча, співаючи:
Оля-ля, тра-ля-ля!

Дай разочок поцілую —
і віддам дві-три вівці —
каже

О як там кохана?
Що тішить її?
Лиш спогади здавна
колише свої.

Маленького птаха
в клітині трима,
пускає невдаху
на волю сама.

Той дзьобом торкає
кохані

Як б’ється серце! Миттю, брате,
в стремена. Мчи, немов стріла!
Став вечір землю колисати
і ніч до взгір’я прилягла.
В імлу вгорнувшись, дуб високий
у небо велетом стримів

Зірко зір! Чи ж то можливо?
Ти в обіймах у моїх!
Що та давня ніч жахлива
проти неосяжних лих!
Ти це! Радосте і втіхо,
люба подруго моя.
Ледь згадаю давнє лихо —
і душа

Бачте — грає гір
водовир
рине, мов зоря
з високості,
юнь його плекали
добрі духи
межи кручами в чагарях.

Ніби птах,
він спадає з хмари
з крем’яної скелі в

Що вдієш ти з світом? Вже створений він, –
Подумав про все владика причин.
Твій жереб упав, віддайсь течії,
Дорога почата, завершуй її —
I що тут змінити жалям і тужбі!
Вони

Тож старий чаклун подався
у далеку путь-дорогу.
Де той дух поневірявся,
я повісти маю змогу.
Все, що він учворив,
добре я пізнав,
бо чаклунський порив
і мене

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

Саме сонечко сідало,
я від лісу брала вбік.
Раптом флейта заспівала
чую духом: лісовик!
О ля-ля!

Зразу знадив і приголубив,
цілував і милував.
Я просила: грай же,

Поміж долом і горою
жвавий погляд мій летить,
я втішаюсь барвогрою,
покріпляє дух блакить.

І коли синаве взгір’я
вабить око вдалині,
і коли нічне сузір’я
сяє

Всяк радо прагне загубитись,
щоб до безмежжя долучитись
без надміру — все піде в лад!
Бо ні бажання, ні воління,
ні обов’язків, ні служіння —
лиш насолода

Пані, що це ти шепочеш,
ледь ворушачи устами,
ніжно й мило так вино
п’ють маленькими ковтками.
Чи уста свої ти хочеш
злити з іншими водно?

— Дуже хочу

Ліворуч од струмка —
спів Купідона,
а права де рука —
суремні тони.
Заледве ніжний спів
став долинати,
Марс гучно засурмив —
перебивати.
На голосну дуду —
флейт