Йоганн Вольфганг фон Гете

Якби на м’якій перині
Я міг забуття знайти.
“Засни, — чийсь шепіт долинув, —
Чого іще хочеш ти?”

То тихо шепочуть зорі
З небесної висоти:
“Засни, і забудеш горе —

На гірських вершинах
Спить сніг.
Вітерець в долинах
Затих.
Тиша без краю, безмеж.
Змовкнув пташиний галас.
Почекай — зараз
Ти заснеш теж.

Перекладач: Марія

Зайнявся ранок; кроками своїми
Від мене сон легкий він відігнав.
І вийшов я, і тропами гірськими,
Веселий, в далечінь попрямував,
І кожен квіт, поміж травою зримий,
Мені

ΔAIMΩN, ДЕМОН

Коли в той день, як світ тобі відкрився,
пораннє сонце зорі привітало,
ти скільки сили до життя пустився,
законів світу пильнувавши стало.
Тож

Неможливо сховати жару,
бо за дня його зрадить дим,
за ночі ж — полум’я, мов почвара.
Ще тяжче сховати поряд із цим
кохання. Хай і заховане де,
а мить, здається, і в очі

То шугне аж на долину,
то над горами двома,
дзвінкокрила, їй ні спину,
ані спокою нема.
І невтримного жадання
рада й радість — ніби тінь,
адже прагнеш ти кохання,
а

Оте мале хлопча, було,
геть церкву оминає.
І як неділя — вже втекло
і степом десь гасає.

То мати й каже: Чуєш дзвін?
Тобі до служби треба.
Не підеш ти — то прийде він

Снігами землю вкрито,
напевне, ще не час,
аби весняні квіти
аби весняні квіти
порадували нас.

Убоге сонце всує
проглянуло — дарма:
і ластівка менжує,
і ластівка

Старість є вельми чемна жона:
Стукає в двері раз пo раз вона,
Але ніхто їй не скаже: “Ввійдіть!”
Вона під дверима, проте, не стоїть,
Клямку підносить і входить нараз
А це

У товаристві побувши шумнoму,
Вертався тихий учений додому.
“Як люди сподобались вам?”
Відказав:
“Були б вони книги, я б їх не читав”.

Ти в міріядах можеш форм укритись —
Всенайлюбіша, впізнаю тебе;
Незримою ти можеш потаїтись —
I всеприявну вчую я тебе.

I в кипариса юнім, чистім рості,
Всекраснозросла,

Мертві плеса облягає
мертвий спокій, мертвий сон.
Марно шкіпер озирає
безберегий цей полон.
Ані вітру, ані хвилі,
ані подиху нема.
У незрушному знесиллі
тиша — сонна і

Скільки тих джерел, що мають
справжню пісню поживляти?
І профани її знають,
і майстрам не гріх співати.

Над усе співай кохання —
то найліпше повідання.
Де любовне

Ніщо не згине, що існує!
Бо вічне шлях свій ним торує.
Буттям щасливий ти єси!
Буття ж бо вічне. І закони
живому стали для ослони,
щоб цілий світ зажив краси.

Віддавна

Коли прадавній
батько всевишній
певною дланню
з хмар кучерявих
благословенні
блискавки сіє,
тоді цілую
край його ризи
з дрожем дитячим
в вірному

Йде по воду гарна жінка
знакомитого браміна,
що найсправедливим судом
слави пишної зажив.
Так щодня з святої річки
найціннішого напою
зачерпне, хоча не має
ані глека,

Порох є речовиною,
котру вміло подолаєш,
от лиш піснею, Гафізе,
ти кохану привітаєш.

Порох на її порозі
ще дорожчий, аніж килим,
де улюбленцям Махмуда
грають квіти

Гори й доли на світанні
мерехтять, імлою криті,
і жаданого чекання
квітів келихи налиті.

Не вістуючи погоди,
піднебессям плинуть хмари,
вітер зірветься зі сходу,

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

Зоря, допіру час настав,
побігла до Стрільця,
а нам він і не показав,
яка вона з лиця.

Хай до Амура спів іде —
він до троянд летить,
а втрапить серце молоде —
то й