Йоганн Вольфганг фон Гете

Коли людину біль онімував,
дав бог мені сказати, як я мучусь.

І що мені ця зустріч може дати,
ця нерозпукла квітка поранкова?
Тепер ти вільний в пекло й рай ступати,
та

Ти знову зважуєшся, тінь журлива,
від забуття до світла перейти,
перепинити путь мою щасливу
і мужньо погляд мій перенести.
Мені здається, жив ти на світанні,
в однім степу

Південь, захід почезає,
царські трони страх стрясає.
Утікай на схід, прагнущий,
де прадавній дух цілющий.

Там любов, вино і співи
дні продовжують щасливі.
Там пралюдства

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

Вже давно вітрильник ми наладували
з вірним товариством. І вітрів попутніх
виглядаємо, з чекання п’яні,
дні і ночі.

І терпець урвався товариству:
“Радше б ти подався

Кроносе, поспішай!
Гайда, клусом прогуркочи!
Узвозом береться путь.
Мало не б’є мене млість
від люті на дляння твоє.
Хутко ж!
Проторохкочи прожогом,
скільки сили — в

Як же пораннім сяйвом
ти навкруги палаєш,
весно кохана!
Сотні любих розкошів
у мене в серці вирує —
вічного твого тепла
святе почуття,
красо неокрая!

О як би я

Котрому з богів несмертельних
найвища впаде нагорода?
Сперечайтесь собі.
Я ж віддаю її
вічно рухливій
і завжди новій
чудовій дочці Йовія, Зевеса,
його найулюбленішій

Немов коршак той,
котрий над тучею поранку
так вільно крила розплатав,
пильнуючи на здобич, —
мій спів ширяє.

Бо лиш господь
накреслив кожному
свою дорогу,
нею

Як б’ється серце! Миттю, брате,
в стремена. Мчи, немов стріла!
Став вечір землю колисати
і ніч до взгір’я прилягла.
В імлу вгорнувшись, дуб високий
у небо велетом стримів

Вода шумить, вода кипить,
але рибалка жде.
Уважно з вудкою сидить —
і ока не зведе.
Отак сидів і слухав він —
аж рознялась вода
і виринула із глибин
русалка

Ви знов зі мною, образи мінливі,
Печальні привиди далеких літ.
Чи вдержу вас у творчому пориві?
Чи знайдете в душі моїй привіт?
Вас тьми і тьми! Підносьтеся ж над сиві
Тумани

Коли прадавній
батько всевишній
певною дланню
з хмар кучерявих
благословенні
блискавки сіє,
тоді цілую
край його ризи
з дрожем дитячим
в вірному

Срібним сяєвом заллєш
доли і кущі
і спочинути даєш
стомленій душі.

Прохолодний пестиш луг
поглядом своїм,
мов пильнує любий друг
за життям моїм.

Гуки радісні й

Усе сповна дарують боги безмежні
своїм улюбленцям:
усі радощі безмежні,
усі страждання безмежні — сповна.

Душа людини
схожа на воду:
походить з неба,
на небо сходить
і знов на землю
упасти мусить
в вічній онові.

Ясне проміння
струмує з висі,
із крутояру,
заки

[А]

Верхів’я гір обліг
незрушний спокій,
і сон глибокий
корон торнувся лісових.
Веселий спів ущух —
ніде ані пташини.
Зажди з хвилину —
і ти

Бачте — грає гір
водовир
рине, мов зоря
з високості,
юнь його плекали
добрі духи
межи кручами в чагарях.

Ніби птах,
він спадає з хмари
з крем’яної скелі в

Поранок із ходою голосною
солодкий сон з моїх очей зігнав.
Лишивши хижу, брався я горою
і вільгість пив, і радість прочував,
коли квітки, обтяжені росою,
горнулися до мене

Герцог Леопольд Брауншвайзький

Владар ріки старовічний, умкнувши тебе всепотужно,
Ділить з тобою тепер царство текуче своє.
Ти спочиваєш під стишені плескоти урни,