Йоганн Вольфганг фон Гете

Трагедія

Переклад Миколи Лукаша

Знов близитесь ви, постаті туманні,
Що вже мені з’являлися колись.
Чи вдержу вас? Чи знову тій омані
Мої чуття прихильно

Заволочи своє небо, Зевсе,
хмарною імлою
і так, як хлопчик
будяки стинає,
стинай верхів’я
взгір’ям і дубам.
Та маєш ти мені
лишити рідну землю
і хижу, не тобою

Нащо, доле, нам даєш пророчо
у майбутнє поглядом сягти?
Хто зирне за край — і жить не схоче,
бо любов і щастя — без мети.
Нащо, доле, нам тієї муки:
іншу душу бачивши

Мудрим — слово це величне.
Натовп нагле став би кпити.
Славлю все живе, що вічно
прагне в полум’ї згоріти.

В ніч кохання пожадану,
де, зачатий, зачинаєш,
як мигоче

Тож на чому нам залежить,
щоб здоров’я мати?
Кожен погук радо стежить,
щоб і згук піймати.

Геть з життєвої дороги,
марення тужливі.
Знай, поете, доки й змоги
співів

Що вдієш ти з світом? Вже створений він, –
Подумав про все владика причин.
Твій жереб упав, віддайсь течії,
Дорога почата, завершуй її —
I що тут змінити жалям і тужбі!
Вони

Саме сонечко сідало,
я від лісу брала вбік.
Раптом флейта заспівала
чую духом: лісовик!
О ля-ля!

Зразу знадив і приголубив,
цілував і милував.
Я просила: грай же,

З мистецтвом наче й в розбраті природа,
І все ж вони стріваються щомить.
Тоді й у мене в серці не щемить,
Коли панує поміж ними згода.

Як совісних зусиль тобі не шкода,—
То в

Коли споконвічний
Святий Отець
В спокої руки
З розкочених хмар
Благословенство перунів
Сіє на землю, –
Я цілую останній
Край одіння його
I трепет дитинний
Чую в

День неможливо дневі показати,
Що в муті лиш мутне він відбиває,
I правоти вдягає кожен шати,
I, замість себе, інших він гнуздає.
Тоді устам найліпше є мовчати,
А дух нехай

Отой хлопак – джигун, що й ну,
ледь з Франції прибився,
надибав дівчину одну
і все круг неї вився.
І улещав, і цілував,
за себе взяти обіцяв,
а потім взяв

Так, немов би я в раю —
любо мені стало.
А чи ж ти не до зірок,
серце, так запрагло?
Ні, я краще лишусь тут,
щоб музики грали,
щоби чара із вином
круг стола

Коли людину біль онімував,
дав бог мені сказати, як я мучусь.

І що мені ця зустріч може дати,
ця нерозпукла квітка поранкова?
Тепер ти вільний в пекло й рай ступати,
та

Немов коршак той,
котрий над тучею поранку
так вільно крила розплатав,
пильнуючи на здобич, —
мій спів ширяє.

Бо лиш господь
накреслив кожному
свою дорогу,
нею

[А]

Верхів’я гір обліг
незрушний спокій,
і сон глибокий
корон торнувся лісових.
Веселий спів ущух —
ніде ані пташини.
Зажди з хвилину —
і ти

Як белькотіння це жагуче
так дивно одмінив папір!
Тепер ходи із двору в двір
і листя підбирай осіннє.

Те все, що в обширі ховалось,
розгублене — то тут, то там,
в одну

О, лови благословіння
Для весни, що промине!..
Вмить із яблунь дощ цвітіння
Вітер західний жене.
Довго з віт листкам звисати,
Що їх тінь вітає нас?
Ураган зелені шати

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

Поміж долом і горою
жвавий погляд мій летить,
я втішаюсь барвогрою,
покріпляє дух блакить.

І коли синаве взгір’я
вабить око вдалині,
і коли нічне сузір’я
сяє

Пані, що це ти шепочеш,
ледь ворушачи устами,
ніжно й мило так вино
п’ють маленькими ковтками.
Чи уста свої ти хочеш
злити з іншими водно?

— Дуже хочу