Євген Маланюк

Вже перейшла блакитна повінь
І ти не Симон, а Петро.
Вже замість білої любови
Лютує в жилах чорна кров.

Лиш дим і чад спливають мертво
Й холоне скудний попіл там
Де на

W blekitnej lodzi tramwajowej
Przeplynac przez wieczorny Krakow.
L.Podhorski Okolow

Дотримать заповіт лицарства
Нам допоміг цей промінь з мряки? —
Вознесений над

Вірности аж до крови дав нам
примір святий Юрій Побідоносець.
Митрополит Андрей. (V. 1934).

Внизу біда яриться злом,
Торгуються глупота й зрада,
Вгорі ж побідний Юр

(Charles Baudelaire — Les phares)

Рубенс, розкоші сад, затони забуття,
Безлюбих м’язів плоть і пристрасть, і безсилля,
Та безнастанно в них тече живе життя,
Як в небі —

Ліворуч скалівського шляху,
Високим берегом Синюхи
Встає горбами і хрестами
Архангородський ниций цвинтар.

Сліпа каплиця дерев’яна —
Побіч нерівної доріжки
В кущах бузку

С. і Л. Підгірським

Серпневе небо блякне. На полях
Полукіпки. Музика возовиці
Невдовзі оживить широкий шлях.

Вже й крякають недобрі чорні птиці,
Немов над полем

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі,
Ти довго Шекспіра перекладав сьогодня —
І знав, що все це — в тьму, в майбутнє на землі,
В неславу й забуття… А ніч — лунка безодня —

Ворушаться уста, немов за склом. І звуки
Не досягають. Чом в цю порожнечу зла,
За пасмуги границь, за рубежі розлуки —
Ти серце звуглене даремно принесла?

І ніби все такі ж

… Ім’я біблійне — Анна –
Вогнем пустелі спалює уста.
1923

Вибачте, Ганно Редер,
Серце Вас не забуде.
Келих гіркого меду
Офірували нам люди.
Людське, земне,

Не трубадур, а вічний яничар,
Невільником в солодкому полоні
Нічних очей, — я п’ю їх синій чар,
Закоханий в розквітлії долоні.

Хоч і знайшов я бога в Аполлоні,
Та тільки Вам

І от ти знов встаєш в останнім світлі,
Як день цей справжня і немилосердна.

Той самий простір і та сама даль,
І вітер той же, з перед тисячоліття.
Непевний квітень ледве

1
День не погляне, не промовить,
йдучи військовим кроком
В ніч. За сутінь западає овид
І так, без дотиків і стріч,

Мій час причаєний триває,
Склада життєпис сторінки…

Душам смерть — стати водою.
Геракліт

1
Ще день високий, ще трива
Зеніт мелодії в блакиті,
Ще синь і хвилі, і трава
Купаються в останнім літі,
Ще тиша

Все вужчає коло. Гостріш і тонкіш
Прокреслюється мій нерадісний обрій.
За ним десь веселі, хоробрі, недобрі,
А тут вагота моїх стиснутих тиш.

Тут дихати важко і тхне кожна

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій соняшно-ярий оркестр, —
І під сурму архангела рушив воскреслий човен,
І над гробом народу хитнувсь кам’яний

Як до Тебе протоптати тропи?
В сивій млі спостерегти мету?
Чи ж пропалить синій жар Європи
Азії проказу золоту?

Ось мовчиш, незбагнена, незнана,
Мов прозорий жовтень,

Від віку й донині Еллада й Юдея —
Два ворога лютих на древній землі —
Хрестом і залізом та ядом ідеї
Руйнують-будують і Рими, й Кремлі.

Від римських провінцій до грецьких

Окоп сливе пустий. Так мало нас зосталось —
Закляклий кулемет і скількись там рушниць,
Чотар лежить в крові. Юркові відірвало
Правицю, а Петро від вчора стигне ниць.

За

Ростуть риштовання стрункі.
Формується надхненний камінь
А неба простори лункі.
Як завше, висяться віками.

Дзичать параболи епох
І, догорівши, догасають —
Все визначає

Складнішає життя. Стає мудріше й гірше.
Спокійно зважуєш глупоту, зло і гріх,
Щоб не римованим, а трудним білим віршем
Розкрити їх єство і виразити їх.

Все устоялося — ні