Євген Маланюк

Рахуємо, втручаємось і нищим,
Щоб дать стихії рукотворний шлях,
А дух людський стає, чим далі, нижчим
І, як була, так і пребуде грищем
Сліпих стихій незмінена

Окоп сливе пустий. Так мало нас зосталось —
Закляклий кулемет і скількись там рушниць,
Чотар лежить в крові. Юркові відірвало
Правицю, а Петро від вчора стигне ниць.

За

Відроджуюсь по кожній страті
Свідомістю, що дні оці
Sub specie aternitatis
Зіллють начала і кінці.

Розтерзані хірургом речі,
Одвертай механізм часу —
Все ясно і шкода

Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий. Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щодений галас
Перетне архангельська сурма?

Обагриться небосхил криваво,
Розчахнеться димна

Як до Тебе протоптати тропи?
В сивій млі спостерегти мету?
Чи ж пропалить синій жар Європи
Азії проказу золоту?

Ось мовчиш, незбагнена, незнана,
Мов прозорий жовтень,

Оксані Лятуринській
Поглянь на камінь: він мовчить
Мовчанням мудрости і віри.
Гримить війна, дзвенять мечі.
Шаліє кров. Вирують вири.

Та він холодний і нагий

Імлиста мжичка. Прогуде трамвай,
Промчиться по асфальті мокре авто —
І знову чуть, як виє в голих вітах
Старого парку хижий листопад.

І ліхтарі хитаються й скрегочуть.
Мов

1
Тиша рушиться і падає муром, підваженим ззаду.
Осипається цемент, ворушиться давня жорства.
Балакучий ручай, холодок обважнілого саду
І самотній намет — все покриє піщанка

Злякане сонце з-за хмар тільки диск показало пригаслий.
Ранок завинувсь у млу. Мжичка засіяла знов.
Тиша лягла на поля, де війна перейшла гураґаном
І покотилася ген в захід і

О, так. Я знаю. Аджеж прозрівав
Мій дар гіркий годину мсти і гніву:
Це смеркле небо, цю кривавість слав,
Проорану гарматним плугом ниву,

Цей плач Атен і переможний

 безумна пустеля надхненним, як мати
Смаглі груди розкрила свої.

О. Ольжич.

І пустиня прийшла. І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха

Від віку й донині Еллада й Юдея —
Два ворога лютих на древній землі —
Хрестом і залізом та ядом ідеї
Руйнують-будують і Рими, й Кремлі.

Від римських провінцій до грецьких

Співай в простор весни, веселий вітре, —
Сей Березіль зустріли ми одні!
То хай же твій могутній подих зітре
Усі слова, усі минулі дні.
Не встереже мій смуток доля хитра, —

Вже перейшла блакитна повінь
І ти не Симон, а Петро.
Вже замість білої любови
Лютує в жилах чорна кров.

Лиш дим і чад спливають мертво
Й холоне скудний попіл там
Де на

Ось іще одна осінь, як сум навісна,
І голодні вітри гудуть.
А палала ж весна, а гриміла ж весна,
Як останій суд —
Страшна!

П’яним плугом орала широкий простір,
Але в

Щербатий місяць, мов розбитий щит.
Над цвинтарем нічного міста.
Пізно.
Ніч нерухомо тишею блищить.
Морозна ніч, заклякла мов залізна.

Лиш в голові важкий вогонь гуде,
Під

1
Місто мріє на дні, а навколо — високий полон:
Губалівка, Носаль і скелястий двогорбий Гевонт.

З по-за гір насуваються хмари. Спадають дощем.
Але верхами — сніг, мов до весни

Акації цвітуть — п’янкий мадярський квіте —
О, амбро пристрасте солодкої, як мста!
Акації цвітуть. І п’яний душний вітер
Пекучим подихом розхилює уста.

Акації шумлять і де

… І йшли віки, одним ярмом закуті,
Плекаючи каліку і раба.

Зрадливий, хитрий, темний і ледачий,
В гнилоснім тлінні мертвої душі
Він викохав собі павуче серце:

Мале,

Юрієві Дараганові

На Ольшанськім кладовищі в Празі,
в місці, де була могила Юрія Дарагана,
поховано якусь жінку.
Хрест валяється на стежці.

З часописів 1936