Євген Маланюк

Степ тремтів від залізного зойку війни,
Степ стогнав — гомін лунко котився гонами.
Воскресали так страшно пророчі сни
І на Захід ридали вагони.

Чорний Полк — наметом — в

І
Весна. Жита. Довершеність поліття.
За плодносним серпнем — сірий сум.
Відвирував, віддвиготів самум
І продзичав у безвісті століття.

А ми лишились, пасерби землі,
На

Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщина німа!
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

А пусті, нескінченні,

Розум меркне. Серце умирає.
Не прозріти дику далечінь.
Ти станеш неплодний, як Ізраїль,
Під чужі повержений мечі.

І весна не спинить подих смерти,
І земля не витятує

Злякане сонце з-за хмар тільки диск показало пригаслий.
Ранок завинувсь у млу. Мжичка засіяла знов.
Тиша лягла на поля, де війна перейшла гураґаном
І покотилася ген в захід і

Душам смерть — стати водою.
Геракліт

1
Ще день високий, ще трива
Зеніт мелодії в блакиті,
Ще синь і хвилі, і трава
Купаються в останнім літі,
Ще тиша

Розквітлий сад і місячна імла.
У вогких вітах — голос солов’їний.
… І ніч майова п’яно попливла,
І гріх стає, мов дівчина, невинний.

Ні. Тричі ні, о, Фавсте молодий,
І ти о,

Не ім’я благодатне — Марія —
На зеленій біблії піль, —
Все малює моя малярія
Фантастичний фатальний біль.

Мозок видряпатись не годен
З міцно збитої кулі кісток, —
Що ж

Пам’яті Петлюри.

1
Відійшли у негоду, у розталь.
За плечима хрипів Батий.
Прокаженна земна короста
Відбивала татарські сліди.

Сизий простір, за милею — миля,

…Kein Lotos und kein Lorbeerblatt.
Sir Galahad

О, бідний, жалісно-убогий
Гіперборейський примітив:
Тупі, кирпаті, злобні боги,
Одноманітний, голий

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі,
Ти довго Шекспіра перекладав сьогодня —
І знав, що все це — в тьму, в майбутнє на землі,
В неславу й забуття… А ніч — лунка безодня —

Ворушаться уста, немов за склом. І звуки
Не досягають. Чом в цю порожнечу зла,
За пасмуги границь, за рубежі розлуки —
Ти серце звуглене даремно принесла?

І ніби все такі ж

1
Тиша рушиться і падає муром, підваженим ззаду.
Осипається цемент, ворушиться давня жорства.
Балакучий ручай, холодок обважнілого саду
І самотній намет — все покриє піщанка

1
День не погляне, не промовить,
йдучи військовим кроком
В ніч. За сутінь западає овид
І так, без дотиків і стріч,

Мій час причаєний триває,
Склада життєпис сторінки…

1
Все відійшло: і зойк заліза,
І гуркіт міст, і стукіт днів,
Ось широчінь блакитно – сиза,
Морського вітру рівний спів.

Тут обрій відчиняє вічність
І спрагло п’є

1
І підтятий і зламаний, як поконаний демон,
Він ще все намагається — вже пригаслий Карло.
…Ні, занадто фатально розгортається тема.
Щастя важко кружля степовим орлом…

Десь

Homme libre, toujours tu cheritas la mer!
La mer est ton miroir…
Ш. Бодлер

1
Сховалась за хвилястий виднокруг
Земна сучасність з гуркотом і чадом
І от, стихіє,

Діла ростуть у невмолимі черги.
Громадиться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вічний вир енергій,
Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику

1
Дністер тече прудкіш. Яри стрімкіш, ніж наші,
Мов круча — річище. Та щось дихне — і враз:
Південне небо — лазурова чаша,
І вічність — час.
І все стирається — розлука,

Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю…

Т. Шевченко

Воркував голубий Іордан за її плечима,
Крильми срібними краяли вічну блакить голуби,
Її звали Марія.