Євген Маланюк

Знов в сурми вітру осінь кличе
Справлять останній похорон,
І в ніч, ховаючи обличчя,
Керує човен свій Харон.

Вже жовтень вилиняв до кости,
Рида простором листопад,

Кожен день тут проходить пустельний і легкий,
А Ти — там, за горами й ярами гориш.
Не поможуть ні подорожі далекі,
Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж.

Заспокоїти серце? Та чим

1

Єдиній

Теплий вітер пестить і гріє,
Причащає простором синь.
Знову пристрасний легіт: — Маріє!—
І принади земної краси.

Так праматірно-вічно розкрила

Ми за життя горіли в пеклі —
О, незнищенна міць огнива!
І лиш на серці цім запеклім
Кров запеклася чорним гнівом.
Ми переходили всі кола —
О, жоден Дант того не бачив!
І лиш

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом
І весь

П’янкіші ночі — тверезіші ранки.
Так дні ідуть. За лютим — знову март
Чутніше і страшніше голос бранки
Над аркушами стратегічних карт.

Але рука вже не тремтить. Не варті
І

Немов розлука аж до скону.
Гірке весни чуже вино —
Минай за шибкою вагону,
Барвиста й буйна чужино!

Ти не згасиш жаги і спраги
Росою пишної краси,
Ні ненависти, ні

Чим далі, тим похмуріш мряки,
Тим небезпечніша дорога…
О, ніби Ніке з Самотраки,
Твоя смертельна перемога:

З одірваною головою,
Безумна і посмертно-біла,
Вона несе над

Бідне серце віддав на поталу нещадним спрагам
Обернув лютий розум у трактор на ниві слів.
До Тичин та Сосюр я навмисне тверезим варягом
Увійшов в цю добу історичних вітрів і злив.

Німий осінній день над полем
Сіріє мертвим мовчанням,
А ми похмуре небо молим,
Шлемо надії сірим дням.

А ми йдемо самі стернями
В закутий сумом небосхил,
Де небо в

1
Знов на Богдановій дідизні
Історії свистять вітри,
Скрегочуть місяці залізні
Неповторимої пори.

Ще не одно століття йтимеш
Метою перед рухом лав!
…І буде снитись

О. Стефановичеві

Минулої війни окопи
Не проорать, не заорать.
Земля, мов історичний попіл:
Кохав ратай, палила рать.

І вічно спрагнена, несита
Багряних рос,

Готична ніч. На небі, як у книзі,
Механіка виконує закон.
Холодний місяць — лисий метафізик —
Обчислює народження і скон.

Та вслухайся: оцей нічний Елізій
Зітхає глибиною

Знаю — медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антично ясна.

А між нами простір — гураганом.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б…

І.
Пір’ясті хмари ранній снігопад
Віщують. Але жовтень ще яриться
Пожаром барв, вогнем твоїх принад.
Трояндами на вічно-юних лицях.

Ти не старієшся. Літа текли,
Як хвиль

Розквітлий сад і місячна імла.
У вогких вітах — голос солов’їний.
… І ніч майова п’яно попливла,
І гріх стає, мов дівчина, невинний.

Ні. Тричі ні, о, Фавсте молодий,
І ти о,

І вчора знову снилась Ти —
З пекучим зойком в тайні зору,
І степ, і села, і хрести
І свист херсонського простору.

Ішла розхристана й страшна,
Всміхалась божевільно-хитро, —

Пані, це вересня пізні дні,
Пані, невдовзі – жовтень:
Мов спалене на жертовнім огні,
Падає листя жовте.
Ні, не вагайтеся, поспішім:
Скоро дощі заплачуть.
Невже, нам

Несамовитим криком крови
Роздерлися Твої уста:
Сурмиш у рупор пурпуровий.
Вагітна бурями повстань!

Крізь чорних днів крижану хуґу,
Крізь свист степів, крізь порох трун —

Колегам

Багато бачили. Багато перейшли ми
Столиць і літ, і вулиць, і подій.
Куди ж ведеш нас, віку невмолимий,
Сліпий водій, чи зрячий лиходій?

Ось миготять