Євген Маланюк

Поможи мені, римський орле.
Моїх каторжних предків тавро!
Над життям моїм — кара на горло,
На руках моїх — зрадницька кров
І в багрянім тумані — зокілля…
Обірвався проваллям

Літо тане, як віск. Догоряє підскарбій-серпень.
Смертна постеля його — золото пізніх плодів.
Не поспіває строфа вслід легкостопій Евтерпі —
В вірші блаженно-важкім никне далекий

Відвіку покарано степом
І простір всю силу п’є.
Під смаглявим монгольським лепом
Та проказою — тіло твоє.

І не вирватися, не стерти,
Вгрузлим тулубом не повстать,
І

Вона виростає, як буря, як шквал,
Спадає мечем і пожаром,
Вдаряє кордоном у груди навал,
Нестерпним осліплює чаром.

Вона — як обіймів напруга п’янка,
Як пристрасти хвиля

Обабіч шляху із варяг у греки
Ще й досі живуть ні варяги, ні греки,

А так собі, еманація, гра —
Дрижить протоплазмою без ядра.

І скільки не пружили і не палили,
Тільки

Відроджуюсь по кожній страті
Свідомістю, що дні оці
Sub specie aternitatis
Зіллють начала і кінці.

Розтерзані хірургом речі,
Одвертай механізм часу —
Все ясно і шкода

1
Доба скрегоче і рикає
Крізь порох, полум’я і дим,
Лиш ти, волинська Навсикає,
На Ікві, в липні золотім.
Лиш ти ввижаєшся частіше,
Іонським мармуром ясна.

І ось

Олені Телізі

Вже вересень в лункій блакиті тане.
Вже багряніє мантія садів,
А нам згадались київські каштани,
Бездонне небо і дніпровий спів.

Прозор. Акварелеві

І
Підфарбована ґречність та чемність
В комірці паперових чеснот…
Ні! Розкрий все брутальне та темне,
Гей, ти, слизька людська площино!

Покажи свою мертву гнилизну,
Ярий

Від бурі, від фйордів, від хмурних смерекових борів.
Від скель непохитних, що стали над ярістю хвиль,
Несуть вони силу, закуту в окрилений порив,
І пнуться вітрила, й лопочуть важкі

Наталочці Лівицькій

1

Як перший пелюсток весни —
Ваш променистий лист.
І знов, і знов в казкові сни
Ці дні перелились.

І знов веселий вітер п’є
Цей

1
Яким тинам життя притулиться?
Яка ще стріне чужина?
Ось — тиша. Ніч. Порожня вулиця.
В чужих сузір’ях вишина.

Мовчить асфальт. Я п’яний муками,
Як ніч, тиняюся без

Димний день. Продзичала підземка зловісно і лунко.
Коло днів замикається ще раз розладом наснаг.
І от берег ізнову…
І знову гірким поцілунком
Починається може остання, остання

… І йшли віки, одним ярмом закуті,
Плекаючи каліку і раба.

Зрадливий, хитрий, темний і ледачий,
В гнилоснім тлінні мертвої душі
Він викохав собі павуче серце:

Мале,

Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі вдень:
Рамено — з Заходу на Схід,
Рамено — з Півночі на Південь.

І так розіп’ята — віки, —
Вогонь буття не загасила.

Діла ростуть у невмолимі черги.
Громадиться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вічний вир енергій,
Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику

1

Nad jakas rzeka, w jakims kraju…

Над Вавелем — вітри і дим,
А він горить і не згоряє.
Стає чужим родинний дім
Над річкою, в якомусь краю…

Даремно скаржиться в віки

…трудно оспівать
Високі будні на епічній лірі.
Марко Вороний

Епічні будні в привидах утопій —
О, низино непевної доби!
Ось підозрілим присмерком Европи
Обволіка

Оттак. Горілки хміль жорстокий,
Корчма, шинкарка, гурт п’яниць.
Там, де доріг життя — розтоки,
Там, де немає таємниць.

Там все просте, як срібна гривня,
Якою платиш за

1
Горбату голову землі
Вінчає лисиною осінь,
В сухій полуденній імлі
Дзвенять потомленії оси.

Пустельна паща неба спить,
Вже виссавши всі соки літа,
Земля, дощами не