Євген Маланюк

Ждали всі зеленого розмаю,
Леготу плодючого тепла,
Ти ж дихнув, смертельно-білий маю,
І земля снігами загула.

Мерзне квіття дитячо невинне.
Заклякають соки в деревах.
Ярий

На далекій межі серед Диких Піль,
Там, де Чорний Шлях перетнула Синюха,
Вартував мій суворий прапрадід степи
Та дудоні ординської луни слухав.

Від сусідніх зимівників димом

Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщина німа!
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

А пусті, нескінченні,

Необорима соняшна заглада —
Віки, віки — одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських україн
Широчина

Високий ранок. Камінь ненагрітий,
Сочистий кущ і поруч — синя тінь.
Вузьке від спеки річкове корито.
Уламки скель. Акварелева рінь.

Прокинься лиш. Хіба ж це не знайоме?
Не

Як до Тебе протоптати тропи?
В сивій млі спостерегти мету?
Чи ж пропалить синій жар Європи
Азії проказу золоту?

Ось мовчиш, незбагнена, незнана,
Мов прозорий жовтень,

Безкровна Муза — нежива,
А я несу їй в бідній жертві
Мої скалічені слова —
І скривавлені, і мертві.

Не оживить, не запалить,
Не випростать зігнуті крижі.
Ось кожна

Хати мої, хати, низенькі, бідні й рідні
В тонкім мереживі зазеленілих віт!
Тут ще чорніш кількастолітні злидні
Підкреслює карпатський краєвид.

Корчма й нотар. А хліба — ні

Буває мить — хтось вимовить ім’я
(А тиша ще шумить безмежним морем).
Ніхто не гляне і не заговорить,
Лише діткне плеча.

І раптом я
Відчую — хто, відчую і побачу:
То

Обабіч шляху із варяг у греки
Ще й досі живуть ні варяги, ні греки,

А так собі, еманація, гра —
Дрижить протоплазмою без ядра.

І скільки не пружили і не палили,
Тільки

Юрієві Дараганові

Вас пригадало, милий Юріє,
Це літо хворе і жагуче,
А Ви вже там. Мене ж обдурює
Життя і знову, знову учить.

Та чи навчить? Боюся, друже

Юрієві Дараганові

На Ольшанськім кладовищі в Празі,
в місці, де була могила Юрія Дарагана,
поховано якусь жінку.
Хрест валяється на стежці.

З часописів 1936

Від віку й донині Еллада й Юдея —
Два ворога лютих на древній землі —
Хрестом і залізом та ядом ідеї
Руйнують-будують і Рими, й Кремлі.

Від римських провінцій до грецьких

Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий. Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щодений галас
Перетне архангельська сурма?

Обагриться небосхил криваво,
Розчахнеться димна

Д. Донцову

Крик Ксенофонтових фаланг
На подих простору і солі —
І ось реве бурунний лан
Рабом вітрила і бусолі.

І розгортається безкрай,
І ширше — сапфірове

Тут ті ж невільники злиденні,
Тут та ж сліпа і рабська кров,
А там ім’я посмертне “Ленін”
Вже обертається в “Петро”.

І знову, знову вершник мідний
Над бруками з твоїх

Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем… А Росія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою — мертво бовваніє.

О люте стерво! Твій посмертний дух
Ще

Через гори і доли, понад океани,
Крізь пущі і джунглі — пливуть день і ніч голоси.
То не пісня, не поклик, не клекіт. Той зойк незбаданний —
Як останнє зітхання з останніх сил.
Не

Не трубадур, а вічний яничар,
Невільником в солодкому полоні
Нічних очей, — я п’ю їх синій чар,
Закоханий в розквітлії долоні.

Хоч і знайшов я бога в Аполлоні,
Та тільки Вам

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій соняшно-ярий оркестр, —
І під сурму архангела рушив воскреслий човен,
І над гробом народу хитнувсь кам’яний