Євген Маланюк

Тут осінь недарма „індійським літом”
Прозвали.
Справді, жовтень розквіта
Рожевим золотом на зелені нетлінній.
Мов другий май. Звичайно, зовсім інший,
Невиданий, негаданий,

W blekitnej lodzi tramwajowej
Przeplynac przez wieczorny Krakow.
L.Podhorski Okolow

Дотримать заповіт лицарства
Нам допоміг цей промінь з мряки? —
Вознесений над

1

Nad jakas rzeka, w jakims kraju…

Над Вавелем — вітри і дим,
А він горить і не згоряє.
Стає чужим родинний дім
Над річкою, в якомусь краю…

Даремно скаржиться в віки

Під дикий галас доброго і злого
Тих днів шорстких, коли втеряв наш дух
Співучий мелос, ще відвічний логос
Гартований болями ранив слух.

Скінчилося. Гармати знов на

Пришедше на западъ солнца,
Видівше світъ вечерній,
З Чину Вечірні.

1
На западъ солнца з костуром прийшовши
І світъ вечерній видівше — осліп.
Тироль чи Шлеськ,

На палубі, під зорями, удвох.
Оркестра грає Гріґа.
— Наше свято!
Вечірня Висла полум’ям нонята
І глибиною неба зорить Бог.

І бачить все — і радість, і тривогу,
І привиди

1
Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.

Все чути. Всім

Знову Біблія літа розкрила
Сторінки заколосених піль.
Легкий вітер напружує крила
Гнати леготом золото хвиль.

Все забув: мої смутки і скрути,
Мої грішні, бездушні слова, —

Ich hab’ main Herz
In Heidelberg verloren…
Студентська пісня.

1
Так трудно родиться весна —
Дощами, смутками, туманом…
Мов яд нездійсненого сна
Ця ніч, від

Лани й чужі жнива. І краєвиди,
Мов з шкільного підручника, чужі…

Ти пам’ятаєш образ тьмянновидий
Марії: серце й навкруги ножі?

І кожен порух прорізає лезом,
І кожен біль

Димний день. Продзичала підземка зловісно і лунко.
Коло днів замикається ще раз розладом наснаг.
І от берег ізнову…
І знову гірким поцілунком
Починається може остання, остання

Ти ніч оспівуєш, як я
Колись оспівував в тім віці —
Праматір вічного буття.

А день гримить з каміння й криці,
А день палає й палить все,
Що ще живе і ніжне, й любе,
І

Колегам

Багато бачили. Багато перейшли ми
Столиць і літ, і вулиць, і подій.
Куди ж ведеш нас, віку невмолимий,
Сліпий водій, чи зрячий лиходій?

Ось миготять

О. Стефановичеві

Минулої війни окопи
Не проорать, не заорать.
Земля, мов історичний попіл:
Кохав ратай, палила рать.

І вічно спрагнена, несита
Багряних рос,

Знов захід буряний. Недобрий.
Знов пророкує кров’ю літер,
Що ми загинем, яко обри,
Що буде степ, руїна й вітер,

Що почорніє світ сей білий,
Що все живе пожруть пожежі,

Так хутко згасло сяйво слави,
Так коротко тривала мста.
Лягли знесилені літа

На роки, на десятиліття,
На всю добу. І сивий згар
Того нещасного поліття
На наших чолах —

1
Дністер тече прудкіш. Яри стрімкіш, ніж наші,
Мов круча — річище. Та щось дихне — і враз:
Південне небо — лазурова чаша,
І вічність — час.
І все стирається — розлука,

Не хочу — ні! — цих похорон. Прости.
Хай тільки ворон тричі десь прокряче,
Що вже похований ти, неповторний ти,
Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячийі

Ні, не ув’язнить глина

В кінці греблі
Шумлять верби…

Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любові —

І от — далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе

Дні Твої скалічено криваво,
За туманом мерехтить мета…
Так обридла підозріла слава,
Так гнобить нещадна самота.

Вию псом на мертвім полі бою,
Стережу сей попіл і кістки, –