Євген Маланюк

В повітрі мла і смертний одур.
Охляле сонце, як сліпе.
Це спалену твою свободу
І напівмертвого тебе,
Народе мій, вітаю словом
Під небом, від пожеж багровим,
Під туркоти

Уста не вимовлять молитви,
Уста забули молитви —
У безумі сліпої битви
Губився тихий голос Твій.

В льохах оглухлих чрезвичайок,
У сніговіях Соловок
Минали судорги відчаю

Вже перейшла блакитна повінь
І ти не Симон, а Петро.
Вже замість білої любови
Лютує в жилах чорна кров.

Лиш дим і чад спливають мертво
Й холоне скудний попіл там
Де на

Готична ніч. На небі, як у книзі,
Механіка виконує закон.
Холодний місяць — лисий метафізик —
Обчислює народження і скон.

Та вслухайся: оцей нічний Елізій
Зітхає глибиною

Хати мої, хати, низенькі, бідні й рідні
В тонкім мереживі зазеленілих віт!
Тут ще чорніш кількастолітні злидні
Підкреслює карпатський краєвид.

Корчма й нотар. А хліба — ні

Під дикий галас доброго і злого
Тих днів шорстких, коли втеряв наш дух
Співучий мелос, ще відвічний логос
Гартований болями ранив слух.

Скінчилося. Гармати знов на

Ти мене виснила в зоряних снах,
В ночі дівочі, пахучі та млосні,
А за весною летіла весна,
Морем шуміли стривожені сосни,
Морем шуміла широка ріка.

О, чарівна наша ноче

Ледве доноситься гул —
Крики голодних хозар…

Десь темносиній Інгул,
Жовтня холодний пожар.

Десь стукотять потяги —
Шпола — Цвіткове — Тальне.
Там, за серпанком юги,

1
Завчасна провесна. Що нам вона рокує?
Не знати. Стомлено вже двиготить війна.
Ще повзи скреготять, ще б’ють гармати всує
Й трикутник літаків у хмари порина, —

Та ясно вже

1
Ти була Еспанія, Еллада…
Все летить нестримно, як стріла.
Розпадається остання влада
В пазурях голодного орла.

Майже вчора ще гули гармати,
Переходили тугі

Розум меркне. Серце умирає.
Не прозріти дику далечінь.
Ти станеш неплодний, як Ізраїль,
Під чужі повержений мечі.

І весна не спинить подих смерти,
І земля не витятує

І знову зустріч. Це вже тричі
У днях життя її зустрів.
Тонке обличчя Беатріче
Прозорий смуток загострив.

Лани. Пшениця колосиста ничить.
Широкий вітер лине злотом хвиль.

Безкровна Муза — нежива,
А я несу їй в бідній жертві
Мої скалічені слова —
І скривавлені, і мертві.

Не оживить, не запалить,
Не випростать зігнуті крижі.
Ось кожна

1

Nad jakas rzeka, w jakims kraju…

Над Вавелем — вітри і дим,
А він горить і не згоряє.
Стає чужим родинний дім
Над річкою, в якомусь краю…

Даремно скаржиться в віки

Пам’ятаєш, як певно, як владно
Ти вела лябіринтом любови,
Аріядно моя, Аріядно!
Сонця й літа нестримана повінь.

І коли б не смагляві ті руки,
Не ті очі сафірні, як вічність.

Роман
1

І от, коли ворожиш: жить,
А чи прийняти праву кару,
Між смарагдових лук біжить
Молочна бірюза Ізару.

І, знявшись у глибоку синь,
Смерекові згубивши

І.
Пір’ясті хмари ранній снігопад
Віщують. Але жовтень ще яриться
Пожаром барв, вогнем твоїх принад.
Трояндами на вічно-юних лицях.

Ти не старієшся. Літа текли,
Як хвиль

1
Так — лиш поет…
Та серце захотіло
Вас тільки вперше і без вороття:
Нагої таїтянки смаглим тілом
Все чарувало заздрісне життя.

І от — буя тропічний шал

(Charles Baudelaire — L’Albatros)

Синів височини, сріблястих альбатросів,
Що над безкраєм хвиль провадять корабель.
Буває, для забав впіймає гурт матросів
Розважити

Літо тане, як віск. Догоряє підскарбій-серпень.
Смертна постеля його — золото пізніх плодів.
Не поспіває строфа вслід легкостопій Евтерпі —
В вірші блаженно-важкім никне далекий