Євген Маланюк

1
Доба скрегоче і рикає
Крізь порох, полум’я і дим,
Лиш ти, волинська Навсикає,
На Ікві, в липні золотім.
Лиш ти ввижаєшся частіше,
Іонським мармуром ясна.

І ось

… І йшли віки, одним ярмом закуті,
Плекаючи каліку і раба.

Зрадливий, хитрий, темний і ледачий,
В гнилоснім тлінні мертвої душі
Він викохав собі павуче серце:

Мале,

 безумна пустеля надхненним, як мати
Смаглі груди розкрила свої.

О. Ольжич.

І пустиня прийшла. І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха

Поможи мені, римський орле.
Моїх каторжних предків тавро!
Над життям моїм — кара на горло,
На руках моїх — зрадницька кров
І в багрянім тумані — зокілля…
Обірвався проваллям

Гетьманським палацом засяв
Осінній ліс крізь світлий спокій.
Ця золота краса уся —
Тобі, гетьмане синьоокий!

Ввійди і освяти єдваб
Булавним блиском із правиці,
Мою весну

Димний день. Продзичала підземка зловісно і лунко.
Коло днів замикається ще раз розладом наснаг.
І от берег ізнову…
І знову гірким поцілунком
Починається може остання, остання

…wie menschlich sie Madonnen planen…
Р.М. Рільке.

1
Під позолоту повечір’я — прозоріш синь.
Над містом сяє хмарний вирій — лунка глибінь.

Над містом шерех крил

Діла ростуть у невмолимі черги.
Громадиться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вічний вир енергій,
Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику

І
Підфарбована ґречність та чемність
В комірці паперових чеснот…
Ні! Розкрий все брутальне та темне,
Гей, ти, слизька людська площино!

Покажи свою мертву гнилизну,
Ярий

Питаю крізь туман розлук:
Скажи, скажи, яка ж тепер Ти?
Влучив навік монгольський лук,
Чи воскресаєш в тиші смерти?

Так міцно зціплені уста.
Не затріпочуть скорбні брови.

Пам’ятаєш, як певно, як владно
Ти вела лябіринтом любови,
Аріядно моя, Аріядно!
Сонця й літа нестримана повінь.

І коли б не смагляві ті руки,
Не ті очі сафірні, як вічність.

1

Nad jakas rzeka, w jakims kraju…

Над Вавелем — вітри і дим,
А він горить і не згоряє.
Стає чужим родинний дім
Над річкою, в якомусь краю…

Даремно скаржиться в віки

Ти мене виснила в зоряних снах,
В ночі дівочі, пахучі та млосні,
А за весною летіла весна,
Морем шуміли стривожені сосни,
Морем шуміла широка ріка.

О, чарівна наша ноче

Відвіку покарано степом
І простір всю силу п’є.
Під смаглявим монгольським лепом
Та проказою — тіло твоє.

І не вирватися, не стерти,
Вгрузлим тулубом не повстать,
І

Червоним полум’ям півоній і троянд,
Крихкою пристрастю ірисів ледве-прянних
Пашіло пополудня в квітнику.
А з саду теплий легіт, мов дихання,
Доносив мед розквітлих лип, і липень —

В кінці греблі
Шумлять верби…

Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любові —

І от — далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе

Ще сяє іонійська синь, густа
Від меду й мірри сонця… І щоденно
П’янять, як вперш, Аспазії уста
Й пливе життя, присвячене Атенам.

А ввечері, коли оливний ґнот
Осяє світлом

О, прокляття твоє,
богорівне прокляття простору…
Юрій Липа.

1
Проклін, проклін степів чорнявим долам.
Ланів полон трима в одвічній зморі.
Вже не дихне нам в

Оттак. Горілки хміль жорстокий,
Корчма, шинкарка, гурт п’яниць.
Там, де доріг життя — розтоки,
Там, де немає таємниць.

Там все просте, як срібна гривня,
Якою платиш за

Наталочці Лівицькій

1

Як перший пелюсток весни —
Ваш променистий лист.
І знов, і знов в казкові сни
Ці дні перелились.

І знов веселий вітер п’є
Цей