Володимир Лучук

Загадка

Білий огир в білім полі
креше білим копитом.
Білий дід майструє тихо
через річку білий міст.
Біла баба білим ситом
сіє біле борошно.
Біля білих хат

Сонце в усмішці.
Сонце слуха
мого серця пісні.
Сонце в мене закохалось по вуха,
а от ти,
хоч би трішки, —
ні.

Бо у тебе не серце — камінь,
бо у тебе на серці

Загадка

Мовби нам усім на зло,
звідкись літо привело
до пшениці, до зела
сіро-жовтого вола.
Біля броду віл той став:
— Вип’ю річку!
Вип’ю став! —
В

Загадка

Я кругленьке і маленьке,
каре,
сизе,
голубеньке —
не
ракета я,
проте
знайте, дітоньки, про те:
я, всьому наперекір,
вмить долаю шлях до

Я вірю лиш в таку любов,
що пророста у вічність.
Одна до неї рима — кров,
як вічність і величність.
Тут не шаблон, а споконвік
незрушна строгість гена,
як єдність — жінка

Я затаю твоє ім’я
в собі, моє кохання.
Воно — мов сонце, що сія,
одвічне здивування,
округле, наче буква О,
овал плечей та бедер,
як перса, що мені давно
затьмили серце

Сіла хмара на коня:
хмара хмару доганя.
Вітер збоку як набіг
збив коня відразу з ніг.
Випустила хмара віжки
і пішла за обрій пішки.

В чистій річці купалося моє сонце.
Білі лебеді гралися бризками плеса.
По гарячім піску воно бігло за сосни
і сміялось до мене, витираючи перса.

Ми відходили далі від цікавого

Я під кущик тільки диб,
а мені назустріч — гриб:
стоїть гордо в капелюсі,
сяють перли в правім вусі,
шабля дзенькає при боці,
злість в гриба — у кожнім оці:

— Ти чого

У дубочка —
зелен чуб.
Виросте
з дубочка дуб.

Стану я, Дмитрусь,—
Дмитром.
Станеш ти, Петрусь,—
Петром.

Стрінемося
коло дуба,
тут, де грались
в

Гей, Карпати,
гори сині,—
сизий беркут
на вершині.
В джерелі
бурчить буркут:
— В жмурки гратись
гарно тут!

— Равлик, равлик,
вистав ріг —
дамо сиру
на пиріг!

Виставляє равлик роги:
геть з дороги!

Тебе крадуть у мене друзі,
крадуть книги і квіти…
Все ж
ти до мене —
в збентеженій тузі —
перешерхлі уста несеш.
В них — навиверт серце одкрите, —
хто покине їх? Хто

Пуп’янок любові зав’язався
у душі — коли, я сам не знаю,
бо навколо плакали й сміялись,
бо навколо люди не вгавали.

І тому, що зеленіли трави,
і тому, що соловейко марив,

Я за стіл уранці сіла
і смачним сніданок з їла.
А відтак сказала мати:
— Треба крихти прибирати!
їх згорнула у поділ я
і виношу на подвір’я…

Голубів — лю-лю! —

В’ЯЗОЛАЗ

Зелен в’яз високий виріс.
В’язолаз на в’яза виліз.
Та зважай же, в’язолазе,
не скрути на в’язі в’язи!

ГРІЗНО ГРИМА

В своїх грудях носив я холодного айсберга,
заблукавши в морі, яке ти голубила…
Айсберг полум’ям крові розцвів, як айстра,
й перекинувся в голуба.

Не дивуйся тепер, чому я не

Я назавжди тому охмелів,
що я пив-випивав до дна
сині келихи вечорів
молодого вина.

Розбродилось вино молоде,
і шумить, і шумить голова,
кажуть люди: закохано йде,
а

Для онука, діда й киці
в’яже баба рукавиці…
Скільки ж то — ну, хто підкаже?
рукавиць тих баба зв’яже?!
Нам Тарасик відповість:
— Рукавичок буде…

Шість

Хуртовина надворі.
Вітер плаче в димарі.
Ой, чого той вітер плаче?
біля печі Люба скаче.
— Вітер змерз, не має шуби,
каже так матуся Любі.
— Вітер плаче? Мамо,