Вільям Шекспір

Ми прагнем, щоб краса потомство мала,
Щоб цвіт її ніколи не зачах,
Щоб квітнула троянда нетривала,
Все наново постаючи в бруньках.

А ти, закоханий у власну вроду,
Її годуєш

Божок кохання задрімав колись,
Поклавши обіч смолоскипа свого,
А німфи, те помітивши, знялись
І потайки наблизились до нього.

Одна із них схопила той вогонь,
Який серцям

Чи я раніш тебе землі віддам,
Чи ти мене — туди, де тлінь нещадна,
Та в цих рядках ти смерті непідвладна,
Тоді як я дістанусь хробакам.

В піснях моїх ти вічно будеш жити,
Хоч

Твій вільний раб, ладен я день при дні
Тобі єдиній слугувати вірно,
Найменшу примху виконать покірно
В години рабства, дорогі мені.

Я проклинать не смію навіть скуки,
Чекаючи

На волі чиниш ти за блудом блуд,
Коли над серцем я твоїм не властен.
Рокам і вроді личить це. Мій суд
На карб тобі спокус не міг покласти.

Ласкавий ти — тому й атак

Якщо ти дня діждеш, коли мені
Відчинить смерть свої холодні двері,
І вбогі знов проглянеш ці пісні,
Що збереглись на зжовклому папері, —

Зістав їх з піснею співців нових,
І

Розлуки час — зимою був мені,
Хоч рік сягав лише свого полудня.
Який туман, які похмурі дні,
Яке спустошення і холод грудня!

Скінчилось літо, і за ним услід
Ступає осінь в

Нехай комусь від щедрої планети —
Високі титули, гучна хвала.
Таких дарів не дістають поети, —
Мені зоря любов твою дала.

Цвіте, мов соняшник, в красі великій
Улюбленець

Чи втримує тебе від шлюбу страх,
Щоб не лилися сльози удовині?
Якщо ж краса, не втілена в синах,
Разом з тобою щезне в домовині,

То безпотомною жоною світ
Розпачливо ридатиме

Заснув Амур, тримавши смолоскипа;
Одна з дівчат Діаниних тоді
Взяла вогонь, що з рук Амура випав,
Та й погасила нишком у воді.

Вогнем любовним у долині гаю
Нагрілось раптом

Скажи, що ваду у мені знайшла ти,
Того і зрада виникла твоя.
Назви мене калікою, — і я
Весь вік прилюдно буду шкутильгати.

Так! Ти не зможеш привинить мені
Всього, що сам

Розставшися, ввійшов я в себе оком,
А те, яким тримаються доріг,
Поволі сліпне, вражене пороком,
Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.

Ані пташок, ані трави зображень
Моїй

Ліпш бути злим, ніж виглядать на злого,
Впокорившись обмовам навісним.
О суд очей чужих! Як нам із ним
Погодитись нелегко, їй же богу!
Чи б міг фальшивий зір цінити в скарб
Мій

О хтивосте, що гониш плоть у сказ,
Страшна нищителько душі слабої,
Джерело лжі, і підступу, й розбою,
Тупа, сліпа й жорстока воднораз.

Вгамована — ти збудниця відраз,
Та

Сліпа любов затьмарила мій зір,
І те, що бачу, — вже мені незриме:
Краса, позбавлена і фальші, й гриму,
В моїх очах — недосконалий твір.

Скувала якоря любов облудна
Моїм

Не ідолопоклонство ця любов.
Об’єкт моїх захоплень — не ікона.
Хоч їй одній, про неї знов і знов
Мій тихий вірш, — моя жага бездонна.

Любов моя — вірніша день у день,
І в

Ну, хто ж колись повірить в ці слова,
Хай щиро цноти в них твої відбиті?
Мій вірш, як напис на могильній плиті,
Твоїх ціннот усіх не відкрива.

Коли б красу твою

“Ненавиджу” – убивче слово
Із уст зірвалося її.
Я остовпів, немов раптово
Торкнувсь гримучої змії.

Та, спочуття найшовши скоро,
Вона притримала язик,
Який давно мені

Той місяць року бачиш ти в мені,
Коли багряний лист тремтить на вітті
Під вітром злим, який прийшов по літі
На хори, де замовкнули пісні,

В мені ти бачиш вечори

В той час лихий (нехай він нас мине),
Коли усі мої відкриєш вади,
І зиск, і втрати зваживши, мене
Позбавиш ти останньої відради,

В той час лихий, коли, ідучи мимо,
Ти