Вільям Шекспір

Колись чорнявих гарними не звали,
Хоча б вони були взірцем краси.
Оганьблено красу в нові часи,
Прекрасне вже доходить до розвалу.

А все бридке, удавшися до фарб,
Міняє лик

Зроста любов моя, всякчас нова, —
Люблю ніжніше, мовчки, до нестями.
Торгує той дрібними почуттями,
Хто серце всім на показ відкрива.

В весняну пору нашої любові
Тебе

Твою оспівують поети вроду,
Моя ж убога муза мовчазна.
Гучних співців — тобі найкращі оди,
Вінки похвал, яких ніхто не зна.

А я без слів плекаю тиху мрію,
Вчуваючи хвалу тобі

Буває іноді, щоб упіймати
Шкідливу курку там чи то курча,
Дитину опуска додолу мати
І тільки й думає про втікача.
Дитя волає, щоб вернулась мати,
Вмивається невтішними

Проте дві інші всесвіту основи —
Повітря і вогонь — не знають меж:
Дихання мислі не заб’єш в закови,
Вогню бажання в пута не візьмеш.

Коли до тебе линуть ці стихії,
Мого

Мій зір і серце мруть на полі бою, —
За тебе згубна йде між них війна.
Бо скарб, не ділячи поміж собою,
Посісти прагне кожна сторона.

Я чую серця стук: “Вона в мені,
Куди не

Мій зір із серцем підписав папір
На подання взаємодопомоги,
Коли без тебе голодує зір
Або страждає серце від знемоги.

Як зір ласує образам твоїм,
То пригоща й союзника

Хто, кволій, сил тобі вділив таких,
Що полонить людські серця змогла ти?
Мої ти очі змушуєш брехати,
Що світлий день — затьмарений для них.

Чому так до лиця тобі пороки,
Що

Їй дорікай, моїй злочинній долі,
Богині, винній у моїх гріхах, —
Це жебрав я з її лихої волі
На людних стовпищах і на шляхах.

Мій труд тавром ліг на мою істоту,
Як знак

Авжеж волити волі всі ми вільні, —
То ж Вілля мати серцеві не гріх.
Нехай же вічно буде тільки Вілль в нім
Додачею до всіх волінь твоїх.

Чи ти, чиїх волінь безмежна сила,
Не

Будь серце прокляте, що розіп’яло
Мене і друга на однім хресті, —
Четвертувать тобі одного мало,
Ти й друга кинула на муки ті.

Вже завдало, в полон узявши нас,
Потрійних мук

Настане час, коли мою любов,
Так, як мене, зігнуть додолу роки,
І в жилах юна охолоне кров,
І ляжуть зморшки на чоло глибокі;

Твій ранок ступить на нічний поріг,
І меркнути

З яких стихій постав ти, чудодійний,
Що не подібний до усіх створінь?
Один ти кидаєш мільйони тіней,
Коли у кожного одна лиш тінь.

Портрет Адонісів — недійшлий плід,
Невдала

В оправі правди й чистоти ясної
Для нас краса привабніша стократ.
Так ми ще більше любимо весною
Красу троянд за їхній аромат.

Червиві квіти, як троянди, ніжні,
Вони і

Надгробків царських мармурові плити
Переживе потужний мій рядок,
І образ твій, немов із міді литий,
У вічність перейде. Хоч воєн крок
Зруйнує все — і статуї, і трони,

Я не люблю тебе? Жорстока ти!
Коли б чуття мої уже згоріли,
Чи б міг з тобою я на себе йти,
З твоїх бійниць метать на себе стріли?

Чи з ворогом твоїм дружить я смів,
Любив

О леле, правда. Вештався я блазнем
І в ницості поганив почуття,
Топтав, низотно торгував не раз ним
Без жодного жалю і каяття.
Не бачив правди я, лиш незугарне
Її зображення

Коли, свої виправдуючи зради,
Нарузі віддаси мене й ганьбі,
Я сам допомагатиму тобі,
Себе ганьбитиму я без пощади.
Найкраще знаючи всі власні вади,
В них ладен я відкритися

Любов – мій гріх, твоя ж чеснота — гнів.
Гнів на мій гріх, на ті любовні квіти.
Та зваж пороки наші, щоб узріти
Що я на докір твій не заслужив.

А годен я докорів і образ, —

Гріх себелюбства — гріх моїх очей,
Душі і тіла непростимий гріх.
І лікування марне тут: ачей
Гріха не вирвати з грудей моїх.

Отож і малював мій зір мене
Вродливцем пишним з