Вільям Шекспір

Ні, я не йду тропою віршоробів,
Що оди тчуть з фальшивої краси,
Їй не шкодують неба для оздоби
Здрібнілі і охриплі голоси.

Своїх я уст брехнею не поганив,
Для порівнянь не

Не вірю дзеркалу, що вже старий я,
Твоєю ж юністю я молодий.
Але як час твоє лице пориє,
Упевнюсь я — кінець приходить мій.
Твоя краса — це шати мого серця,
Що до грудей

Божок кохання задрімав колись,
Поклавши обіч смолоскипа свого,
А німфи, те помітивши, знялись
І потайки наблизились до нього.

Одна із них схопила той вогонь,
Який серцям

Суди мене, що був скупий у всьому,
Твоїм щедротам загубивши лік,
Що занедбав стежки до твого дому,
З яким душею зв’язаний навік.

Що на любов тобі належним правом
З чужими я

Так часто музою тебе я звав,
Ім’ям твоїм звеличуючи слово,
Що всі творці сонетів і октав
Твого ім’я запрагнули раптово.

Твій зір до співу спонука й німих,
До злету в небо —

Гріх себелюбства — гріх моїх очей,
Душі і тіла непростимий гріх.
І лікування марне тут: ачей
Гріха не вирвати з грудей моїх.

Отож і малював мій зір мене
Вродливцем пишним з

Хто б міг чинити, а не чинить зла
І втрим знаходить вчинкові лихому,
Хто інших зрушить, сам же, мов скала,
Стоїть серед спокуси нерухомо, —

Тому у спадок — неба благодать
І

Ми вдаємось до гострої приправи,
Щоб гіркотою розпалити смак,
Аби збудить нудоту, п’ємо трави
І від недуг лікуємося так.

Твоїх розкошів я любовних повен,
Задумав теж зажити

Зневажений і долею, й людьми,
Плачем тривожу небеса даремне,
Становище відреченого темне
Клянучи, обмиваюся слізьми,

Надіями багатшим прагну буть,
Мінятись долею готовий з

Коли на суд безмовно-тихих дум
Встають далеких споминів тумани, —
Приходить знов давно заснулий сум,
І серце рве, і ятрить давні рани.

Знов гаснуть очі від скорбот німих
За

Хто, кволій, сил тобі вділив таких,
Що полонить людські серця змогла ти?
Мої ти очі змушуєш брехати,
Що світлий день — затьмарений для них.

Чому так до лиця тобі пороки,
Що

Зроста любов моя, всякчас нова, —
Люблю ніжніше, мовчки, до нестями.
Торгує той дрібними почуттями,
Хто серце всім на показ відкрива.

В весняну пору нашої любові
Тебе

Згасання вроди дзеркало покаже,
Годинник — час, який марнуєш ти.
А мисль твоя, що на папері ляже,
Твій слід колись поможе віднайти.
Відбита зморшка в дзеркалі правдивім
До дум

Чи це з твоєї волі образ твій
Являється примарою щоночі,
Розплющує мої дрімотні очі,
Відгонить сон і нищить супокій?

Чи це до мене шлеш ти свого духа, —
Слугу й раба ревнивих

Будь серце прокляте, що розіп’яло
Мене і друга на однім хресті, —
Четвертувать тобі одного мало,
Ти й друга кинула на муки ті.

Вже завдало, в полон узявши нас,
Потрійних мук

Нехай ганьблять, — не маєш в тім провини, —
Постійно в парі врода й поговір.
Так ворон чорний в чистім небі лине,
Та неба не бруднить крилом, повір.

Обмови ті — засвідчення

Як батькові, що старості дійшов,
Дає снагу дітей потужний ріст,
Так і мене збагачує любов,
Краса твоя, становище і хист.

Твій розум, слава, честь, шляхетний рід, —
Все враз

Яких ще тем примхливій музі треба,
Коли ти в вірш таку вдихаєш суть,
Що кращої явить не зможе небо
І папірцям слова не віддадуть.

І в тім твоя, а не моя заслуга,
Якби слова у

Я не люблю тебе? Жорстока ти!
Коли б чуття мої уже згоріли,
Чи б міг з тобою я на себе йти,
З твоїх бійниць метать на себе стріли?

Чи з ворогом твоїм дружить я смів,
Любив

Чому ти, музо, ледарко недбала,
Красі і правді гинути даєш?
Таж ти навік прославилася б теж,
Коли б мою кохану оспівала.

Чи, може, ти на глум відповіси,
Що правді чистій