Вільям Шекспір

Як я помру, ти довго не тужи, —
Замовкне дзвін, і ти забудь про мене,
Коли на хробаків це світло денне
І ниций світ зміняю на чужий.

Читаючи оці слова кохання,
Руки не

Як видавсь я душі твоїй немилим,
Заприсягни нечулій і сліпій,
Що звусь я Волею, Волінням, Віллем,
То й маю залишитися при ній.

Доповнивши твого чуття скарбницю,
В числі

Немов актор, що, збившися із ролі,
Затнувсь на слові, з остраху мовчить,
Чи як шаленець, на коротку мить,
Упавши в лють, німіє мимоволі, —

Отак і я забув про цілий

Мій зір-митець відбив твоє лице
На мого серця полотні незвичнім.
І на зображення удале це
Прийшовсь я рамою на віки вічні.

Щоб свій портрет побачити в мені,
Крізь маляра

Я кривоприсягаю вже давно,
Але і ти зламала клятву двічі:
Ти і мені брехню говориш в вічі,
І честь подружню топчеш у багно.

Та за подвійну зраду і наругу
Я докорять тобі не

Убогих муз убогий марнотрат;
Не маю фарби, гідної сюжету:
Без всіх прикрас нужденного сонету
Лице твоє прекрасніше стократ.

Не дорікай, що не пишу ні слова, —
Поглянь у

Коли, свої виправдуючи зради,
Нарузі віддаси мене й ганьбі,
Я сам допомагатиму тобі,
Себе ганьбитиму я без пощади.
Найкраще знаючи всі власні вади,
В них ладен я відкритися

Прощай, моя короткочасна мріє, —
Ні, не про мене золоті скарби:
Жебрак, що носить латані торби,
Про золото і марити не сміє.

Не маючи на те заслуг і прав,
Тебе в дарунок я

Ти – сяйво чисте і в гріхах своїх,
Які тебе, мов тля троянду, вкрили,
У ніжні пелюстки повитий гріх,
Таким здається безневинно милим.

Злі язики ганьблять твій кожен крок,
На

Щоб світ тебе примусити не зміг
Розповідать, за що мене любила,
Забудь любов свою, коли могила
Схова навік мене за свій поріг.

Бо ти серед пристанища пороку
Заслуг так мало

У тебе в грудях б’ються ті серця,
Які вважав я взятими землею,
І та любов, що я простився з нею,
Розквітла в рисах любого лиця.

Далекі друзі! Скільки я в одчаї
Колись пролив

Я часто споглядав, як сонця схід
Голубить поглядом гірські вершини,
А там проміння п’є росу долини
І залиша на водах світлий слід.
Та тільки хмар обридливий навала
Обляже

Кохання юне — то й не зна сумління,
Хоч, певна річ, воно любові плід.
Тож вад моїх тобі чіпать не слід, —
Це твій порок у мене вріс корінням.

Бо зрадиш ти — безчестю віддаю

Яким питвом з отруйних сліз сирени —
Пекельним варивом — упився я:
То блиск надій, то розпачу змія,
То зникла ти, то знову біля мене!

Який вчинив я непрощенний гріх,
Що всі

Дивлюся, як, о музико моя,
Ладів твоїх торкнуться руки милі,
Даючи їхній металічній силі
Високий лад. В ту мить так заздрю я

Украденому щастю плигунів,
Що в захваті твої

Твоїм знущанням тішу нині душу.
Впізнавши сам оту гірку печаль,
За власний блуд благать я плахи мушу,
Як маю серце, а не куту сталь.

Коли й тебе гріхами так уразив,
Як ти

Буває іноді, щоб упіймати
Шкідливу курку там чи то курча,
Дитину опуска додолу мати
І тільки й думає про втікача.
Дитя волає, щоб вернулась мати,
Вмивається невтішними

На карб тобі кладуть — хто юнь, хто вдачу,
Хто каже — це окраса, а не гріх.
І я пороків у тобі не бачу, —
Оздобила твоя принада їх.

Нікчемне скельце в персні королеви
Стає

Як можу я хвалить твої чесноти,
Коли удвох — одна істота ми?
Я тим хвалив би сам себе супроти
Звичаїв добрих, визнаних людьми.

Тож будьмо нарізно, й любов, нам дану,
Тепер

Усе, мій любий, все моє візьми,
Та не побільшають чуття твої.
Вона з моєю радістю й слізьми
Була твоя, як ти й не мав її.

Її ж любов — розставлене сильце —
Сприйняв ти як