Василь Грінчак

Не печалю очей і душі не печалю,
Ласку й ніжність свою не таю,
Ні краплиночки смутку,
Ні краплиночки жалю
Не проллю в щиру душу твою.

Як мелодію тиху, весняне цвітіння

Прийшов опівночі, ступив через поріг,
Задріботів, зацокав по кімнаті,
І від його маленьких ніг
Сліди лишилися лапаті.

Обнюхав черевики, підійшов
До мисочки, де молоко

Прокинувсь я від дивної тривоги,
Від звуків дальніх, повіву весни,
Яка відкрила сонячні дороги
І чарами заколисала сни.

Припав до шибки, і моя кімната,
Мов арфа, задзвеніла,

Ще вчора сніг білів на пагорбі крутому,
Іскрився в променях, вилискував, блищав.
А вітер налетів в пориві весняному
й за ніч на пагорбі той білий сніг злизав.
І диво сталося: між

Омелюх сидить на горобині,
Скльовує солодкий сік із грона,
Так мій сум сидить у мене в грудях,
Скльовує мою останню радість.
Хоче моє серце полонити,
Хоче в мене радість

Вже верес розцвітає синьо
І відлітають журавлі.
Червоні кетяги калини
Зоріють тихо до землі.

Вода в Дніпрі прозора й чиста,
Пісок посивів на косі.
Верба задумано,

Пахне в хаті любисток і м’ята,
Рушники, мов живі, на стіні.
Фото в рамочці рідного брата,
Що загинув давно на війні.

Прохолода і тиша у хаті,
Я сиджу при розкритім вікні.

Пахне материнка у кімнаті,
Зірвана тобою при дорозі.
Я від тебе хочу сина мати,
Хочу щастя в радості й тривозі.

Хочу сина кликати: «Мій синку!»
І тебе любити, як світання.