Василь Грінчак

Прокинувсь я від дивної тривоги,
Від звуків дальніх, повіву весни,
Яка відкрила сонячні дороги
І чарами заколисала сни.

Припав до шибки, і моя кімната,
Мов арфа, задзвеніла,

Ще вчора сніг білів на пагорбі крутому,
Іскрився в променях, вилискував, блищав.
А вітер налетів в пориві весняному
й за ніч на пагорбі той білий сніг злизав.
І диво сталося: між

Ніколи не забудуться мені
Твої слова, і ніжність голубина,
І зустрічі, де біла сокорина
Замріяно шепоче в тишині.

Де б я не був, лише до тебе лину,
Як птах, що прилітає

Одні спішать в Європу завітати
І побувати у чужих краях,
А я поїду у свої Карпати
По ковпаківських бойових шляхах.

Одні спішать чужу красу побачить,
Які і де скелясті

Омелюх сидить на горобині,
Скльовує солодкий сік із грона,
Так мій сум сидить у мене в грудях,
Скльовує мою останню радість.
Хоче моє серце полонити,
Хоче в мене радість

Вже верес розцвітає синьо
І відлітають журавлі.
Червоні кетяги калини
Зоріють тихо до землі.

Вода в Дніпрі прозора й чиста,
Пісок посивів на косі.
Верба задумано,

Пахне в хаті любисток і м’ята,
Рушники, мов живі, на стіні.
Фото в рамочці рідного брата,
Що загинув давно на війні.

Прохолода і тиша у хаті,
Я сиджу при розкритім вікні.

Пахне материнка у кімнаті,
Зірвана тобою при дорозі.
Я від тебе хочу сина мати,
Хочу щастя в радості й тривозі.

Хочу сина кликати: «Мій синку!»
І тебе любити, як світання.

Солодко пахне в лісах медуниця,
Рву при землі поміж листям сухим.
Серце у грудях не може вміститься,
Б’ється, мов жайвір над лугом німим.

Ніжно берези вибілюють небо,
Дятел

Щоб воскресити славні імена
Людей, которі безвісти пропали, –
Вони б огнем червоним запалали,
Як їх серця, коли була війна.

Та їх могили мовчазними стали,
І хто в могилах,

Низько-низько розстелився
Туман по долині.
Там звив собі соловейко
Гніздо на калині.

Коли квітом забіліла
Калина весною,
Витьохкував соловейко
Пісню над

Посеред двору липа розцвіла,
Правічна липа, кучеряві віти.
На ній мільярди ніжного суцвіття,
В суцвітті кожнім — золота бджола.
Бджола з Обухова, Кагарлика, Вільшанки,
Бджола

Посріблив траву мороз осінній,
І блищить вона, немов парча.
Від останнього журливого ключа
Засмутились в тебе очі сині.

Сонце в хмарах, як бліда свіча,
Світить, та не гріє

Річечка вузенька Бережаночка,
Наче стрічка голуба між трав,
В’ється тихо, шелестить лататтям,
Забігає у широкий став.

А в ставу зникає, розливається,
Підмива коріння осоки,

Заструменіла, забриніла стрілка,
Тонесенько заграла, заспівала,
Затінькала у полі, як сопілка,
Як флейта, що найвищі ноти брала.
Від кореня, від грудочки земної
Пішов той звук

Ти знову, сестро, нині нагадала
Мені той степ, і ту страшну війну,
І ту теплінь, і степову весну,
Коли бійців ми наших виглядали.

Вночі не спали, бо до ранку канонада
Все

Так тихо, що я тишу чую.
У тиші також звуки є:
Це коли в травах сік пульсує,
Це коли квітка росу п’є.

Це коли мед стікає в сотах,
Що принесла за день бджола,
Це в

Щоденно я блукав осінніми гаями,
Але ніколи ще не знав на самоті
Такої світлої хвилини у житті,
Як в Голосіївському лісі цими днями.

Там гай березовий зустрів мене ласкаво.

Хвилюється широка нива,
За валом вал переливається,
У грози, в сонячні години
Зерном янтарним наливається.

Красується під небом синім,
Із краю в край під вітром міниться.

Я питаю: звідкіля ти,
Незнайома, мила,
Що у тебе, в лебедяти,
Руки — білі крила?

Я питаю: чом у тебе
Сині-сині очі?
Може, так синіють зорі
У травневі ночі?

Я