Василь Грінчак

Коли говорять інші, помовчи!
Май у душі хоч крихітку терпіння,
Бо в того мало чистоти й сумління,
Хто без розбору на усіх кричить.

Та й говорити треба мати вміння,
Якщо

Ходить одуд моріжком,
Під гайком, понад лужком.
У тривозі походжає,
Пташенят своїх шукає.

У гнізді було п’ятірко,
Та розбіглись по траві.
Стало одудові гірко
На

Пам’яті Василя Кучера

Шумлять ірпінські сосни, як шумлять!
Колишуть тишу вітами густими.
Колись йому під соснами оцими
Доводилось із друзями стоять.

Іноді

Одні спішать в Європу завітати
І побувати у чужих краях,
А я поїду у свої Карпати
По ковпаківських бойових шляхах.

Одні спішать чужу красу побачить,
Які і де скелясті

Ласка у серці, мов пташка у небі,
Крильми тріпоче і лине до тебе,
Лине, голубиться, ніжністю б’ється,
В синь вечорову шовками снується,

Ласка у серці, мов хвиля дніпрова,

Легенда починається з кохання,
Із подвигу і мужності людської,
З джерельця чистого води живої,
Із сонячного дивного світання.

В ній б’ється сяйво мудрості святої,
В ній

Літує літо у липневім цвіті,
Гречки медами пахнуть звіддаля,
Вже зажовтіли ниви і поля,
Десь перепілка пітькає у житі.

Після дощу розморена земля
Лежить і слухає, що

Мала щілина в греблі — то біда,
Нехай з заліза гребля і бетону,
Нехай в основі і каміння тонни, —
Розірве греблю весняна вода.
Отак в бою, отак і в обороні:
Пролізе в щілину

Мати схиляється
Над позеленілим цямринням криниці,
Блисне їй синьо
Джерельної води оченя…
І завжди отак,
Як тільки погаснуть зірниці,
Як тільки займеться
Обрій нового

«Чи ми ще зійдемося знову?» —
Бринить в душі один мотив.
У тиші синіх вечорів
Чи скажеш ти мені хоч слово?

Прийди! Я так тебе любив,
Так лагідно і волошково
В старій

Посріблив траву мороз осінній,
І блищить вона, немов парча.
Від останнього журливого ключа
Засмутились в тебе очі сині.

Сонце в хмарах, як бліда свіча,
Світить, та не гріє

Ніколи не забудуться мені
Твої слова, і ніжність голубина,
І зустрічі, де біла сокорина
Замріяно шепоче в тишині.

Де б я не був, лише до тебе лину,
Як птах, що прилітає

Мій волошковий цвіте
Між золотистих нив,
Тобою квітне літо
І вітер захмелів.

Тобою мріє поле,
Про тебе мріє гай
І сяє голубінню
За житом небокрай.

Тебе зірву

Мій друже, мій роче
Ти прийдеш до нас опівночі, роче,
Відкриєш красу новорічної ночі,
Відкриєш нам двері нових сподівань,
Нового життя ще не звідану грань.
Мій друже хороший,

Мово моя колоскова,
Сестро-порадо шовкова,
Житимем вічно з тобою,
Рідною і дорогою.

Поки ти будеш на світі,
Буде народ твій в зеніті,
Будуть усі шанувати,
Ніжність

Могили, обеліски і хрести
В садах, у скверах, в полі, при дорозі.
Над ними матері, утерши сльози,
Стоять годинами й не можуть відійти.

Була війна, і шаленіли грози,
Ніхто не

Моя любов бринить, немов струна,
То журиться, то кличе опівночі,
А ти не чуєш і прийти не хочеш,
Вона для тебе дивна і сумна.

Які печальні і тривожні очі,
Яка в них часом

Чорніють високі гори,
Синіє вечірня даль.
І міниться річка на сонці,
Неначе розплавлена сталь.

Лягає тиша у трави,
Вечірня зоря встає.
І коник зелений на скрипці

Посеред двору липа розцвіла,
Правічна липа, кучеряві віти.
На ній мільярди ніжного суцвіття,
В суцвітті кожнім — золота бджола.
Бджола з Обухова, Кагарлика, Вільшанки,
Бджола

Прийшов опівночі, ступив через поріг,
Задріботів, зацокав по кімнаті,
І від його маленьких ніг
Сліди лишилися лапаті.

Обнюхав черевики, підійшов
До мисочки, де молоко