Василь Грінчак

Коли говорять інші, помовчи!
Май у душі хоч крихітку терпіння,
Бо в того мало чистоти й сумління,
Хто без розбору на усіх кричить.

Та й говорити треба мати вміння,
Якщо

Коли мене гнітить зневіра
До тих, кому я довіряв,
Біль серце давить, мов удав,
Коли мене гнітить зневіра.

Фальшиве все, що з ними мав,
І дружба їх — буденність сіра,

Коли побачиш парус вдалині,
Згадай мене і напиши мені.
Бо серце в грудях, мов його вітрила,
До тебе лине, рідна моя, мила.

Коли почуєш чайку в тишині,
Згадай мене і напиши

Ходить одуд моріжком,
Під гайком, понад лужком.
У тривозі походжає,
Пташенят своїх шукає.

У гнізді було п’ятірко,
Та розбіглись по траві.
Стало одудові гірко
На

Річечка вузенька Бережаночка,
Наче стрічка голуба між трав,
В’ється тихо, шелестить лататтям,
Забігає у широкий став.

А в ставу зникає, розливається,
Підмива коріння осоки,

Одні спішать в Європу завітати
І побувати у чужих краях,
А я поїду у свої Карпати
По ковпаківських бойових шляхах.

Одні спішать чужу красу побачить,
Які і де скелясті

Літує літо у липневім цвіті,
Гречки медами пахнуть звіддаля,
Вже зажовтіли ниви і поля,
Десь перепілка пітькає у житі.

Після дощу розморена земля
Лежить і слухає, що

Мала щілина в греблі — то біда,
Нехай з заліза гребля і бетону,
Нехай в основі і каміння тонни, —
Розірве греблю весняна вода.
Отак в бою, отак і в обороні:
Пролізе в щілину

Мати схиляється
Над позеленілим цямринням криниці,
Блисне їй синьо
Джерельної води оченя…
І завжди отак,
Як тільки погаснуть зірниці,
Як тільки займеться
Обрій нового

Мене питають: «Ти чого мовчиш?
Чого задуманий, зажурений сидиш?»
А що сказати їм — не відаю, не знаю:
Я в мить таку з тобою розмовляю.

Побачать усмішку замріяну в очах,

Мені такої не знайти
І не побачить вже такої
Чарівної, і молодої,
І завжди вірної, як ти.

На тебе довго я чекав,
Шукав тебе і знав, що стріну;
Коли ж зустрів, то не

«Чи ми ще зійдемося знову?» —
Бринить в душі один мотив.
У тиші синіх вечорів
Чи скажеш ти мені хоч слово?

Прийди! Я так тебе любив,
Так лагідно і волошково
В старій

Посріблив траву мороз осінній,
І блищить вона, немов парча.
Від останнього журливого ключа
Засмутились в тебе очі сині.

Сонце в хмарах, як бліда свіча,
Світить, та не гріє

Ніколи не забудуться мені
Твої слова, і ніжність голубина,
І зустрічі, де біла сокорина
Замріяно шепоче в тишині.

Де б я не був, лише до тебе лину,
Як птах, що прилітає

Мово моя колоскова,
Сестро-порадо шовкова,
Житимем вічно з тобою,
Рідною і дорогою.

Поки ти будеш на світі,
Буде народ твій в зеніті,
Будуть усі шанувати,
Ніжність

Могили, обеліски і хрести
В садах, у скверах, в полі, при дорозі.
Над ними матері, утерши сльози,
Стоять годинами й не можуть відійти.

Була війна, і шаленіли грози,
Ніхто не

Моя любов бринить, немов струна,
То журиться, то кличе опівночі,
А ти не чуєш і прийти не хочеш,
Вона для тебе дивна і сумна.

Які печальні і тривожні очі,
Яка в них часом

Моя любов — то крапелька медова
На раз єдиний на твої уста.
Моя печаль — то хмарка вечорова
На усмішку твою, що з уст зліта,
Неначе ластівка, у небо веселкове.
То все на мить

На річці перший ясинець блискучий,
Під ним струмить прозора течія,
Вдивляюся і чітко бачу я,
Як на льоду відбились сині кручі.

Хати відбились, і стрункі дерева,
І крила

Чорніють високі гори,
Синіє вечірня даль.
І міниться річка на сонці,
Неначе розплавлена сталь.

Лягає тиша у трави,
Вечірня зоря встає.
І коник зелений на скрипці