Василь Грінчак

Ти знову, сестро, нині нагадала
Мені той степ, і ту страшну війну,
І ту теплінь, і степову весну,
Коли бійців ми наших виглядали.

Вночі не спали, бо до ранку канонада
Все

Мар’яну Маловському

Чудуюся, коли тебе побачу,
Ти знову літо десь промандрував,
Ти знову сіно десь косив, складав
В липневу пору, гожу і гарячу.

А потім під копою

Коли побачиш парус вдалині,
Згадай мене і напиши мені.
Бо серце в грудях, мов його вітрила,
До тебе лине, рідна моя, мила.

Коли почуєш чайку в тишині,
Згадай мене і напиши

Кохання, як бетховенська соната,
Бринить в мені словами чарівними,
Живе в душі акордами дзвінкими —
Незаймане, тривожне і крилате.
Не знаю, рідна, як тобі сказати
Про ніжність

Ласка у серці, мов пташка у небі,
Крильми тріпоче і лине до тебе,
Лине, голубиться, ніжністю б’ється,
В синь вечорову шовками снується,

Ласка у серці, мов хвиля дніпрова,

Легенда починається з кохання,
Із подвигу і мужності людської,
З джерельця чистого води живої,
Із сонячного дивного світання.

В ній б’ється сяйво мудрості святої,
В ній

Літує літо у липневім цвіті,
Гречки медами пахнуть звіддаля,
Вже зажовтіли ниви і поля,
Десь перепілка пітькає у житі.

Після дощу розморена земля
Лежить і слухає, що

У червні раптом випав сніг
На молоде, квітуче жито,
На луг зелений, на моріг —
І забіліло всюди літо.

Біліє липа у садку,
Біліють вишні і черешні,
Стоять в снігу, як в

Заструменіла, забриніла стрілка,
Тонесенько заграла, заспівала,
Затінькала у полі, як сопілка,
Як флейта, що найвищі ноти брала.
Від кореня, від грудочки земної
Пішов той звук

Ніколи не забудуться мені
Твої слова, і ніжність голубина,
І зустрічі, де біла сокорина
Замріяно шепоче в тишині.

Де б я не був, лише до тебе лину,
Як птах, що прилітає

Мені такої не знайти
І не побачить вже такої
Чарівної, і молодої,
І завжди вірної, як ти.

На тебе довго я чекав,
Шукав тебе і знав, що стріну;
Коли ж зустрів, то не

Милуюсь неповторною красою,
Яку природа на землі створила,
Яку для нас навіки оживила
Незнаною щедротною рукою.

Яка велика благодатна сила,
Що вистояла в боротьбі із тьмою,

Мій волошковий цвіте
Між золотистих нив,
Тобою квітне літо
І вітер захмелів.

Тобою мріє поле,
Про тебе мріє гай
І сяє голубінню
За житом небокрай.

Тебе зірву

Мій друже, мій роче
Ти прийдеш до нас опівночі, роче,
Відкриєш красу новорічної ночі,
Відкриєш нам двері нових сподівань,
Нового життя ще не звідану грань.
Мій друже хороший,

Мово моя колоскова,
Сестро-порадо шовкова,
Житимем вічно з тобою,
Рідною і дорогою.

Поки ти будеш на світі,
Буде народ твій в зеніті,
Будуть усі шанувати,
Ніжність

Від хати до хати, від дому до дому
Ходить балада про діда Солому.

Балада серйозна, балада й весела,
І знають про діда усі наші села.

Коли щось серйозне, то всім це відомо,

Пам’яті Василя Кучера

Шумлять ірпінські сосни, як шумлять!
Колишуть тишу вітами густими.
Колись йому під соснами оцими
Доводилось із друзями стоять.

Іноді

Прийшов опівночі, ступив через поріг,
Задріботів, зацокав по кімнаті,
І від його маленьких ніг
Сліди лишилися лапаті.

Обнюхав черевики, підійшов
До мисочки, де молоко

На річці перший ясинець блискучий,
Під ним струмить прозора течія,
Вдивляюся і чітко бачу я,
Як на льоду відбились сині кручі.

Хати відбились, і стрункі дерева,
І крила

Не зупинюся, не відстану
І все, що треба, я зроблю
Для краю рідного, кохана,
Бо я люблю.

Назустріч вийду вітровіям,
У боротьбі не загублю
Свою мету, свою надію,
Бо я