Василь Грінчак

Заструменіла, забриніла стрілка,
Тонесенько заграла, заспівала,
Затінькала у полі, як сопілка,
Як флейта, що найвищі ноти брала.
Від кореня, від грудочки земної
Пішов той звук

Ходить одуд моріжком,
Під гайком, понад лужком.
У тривозі походжає,
Пташенят своїх шукає.

У гнізді було п’ятірко,
Та розбіглись по траві.
Стало одудові гірко
На

Мені такої не знайти
І не побачить вже такої
Чарівної, і молодої,
І завжди вірної, як ти.

На тебе довго я чекав,
Шукав тебе і знав, що стріну;
Коли ж зустрів, то не

У червні раптом випав сніг
На молоде, квітуче жито,
На луг зелений, на моріг —
І забіліло всюди літо.

Біліє липа у садку,
Біліють вишні і черешні,
Стоять в снігу, як в

Горби піщані і червона глина,
Ярки, переярки, тернові кущаки,
Та нори лисячі, та зарості ожини,
І все це звалось здавна — Прирізки.
В дитинстві там худобина товклася,
Корови

За селом біля садка,
Зовсім недалечко,
Наче море молока,
Розлилася гречка.
Підійди — вона дихне
Пахощами цвіту,
Вітерець легкий війне
Ласкою, привітом.
І почуєш,

Деркач на лузі у траві
Всю ніч дере цупку тканину.
Не сплять тумани лугові
Від неспокійної пташини.

І чайки в березі пищать:
«Та тут же неможливо спати!
Ну перестань-но

Прокинувсь я від дивної тривоги,
Від звуків дальніх, повіву весни,
Яка відкрила сонячні дороги
І чарами заколисала сни.

Припав до шибки, і моя кімната,
Мов арфа, задзвеніла,

Річечка вузенька Бережаночка,
Наче стрічка голуба між трав,
В’ється тихо, шелестить лататтям,
Забігає у широкий став.

А в ставу зникає, розливається,
Підмива коріння осоки,

На річці перший ясинець блискучий,
Під ним струмить прозора течія,
Вдивляюся і чітко бачу я,
Як на льоду відбились сині кручі.

Хати відбились, і стрункі дерева,
І крила

Мене питають: «Ти чого мовчиш?
Чого задуманий, зажурений сидиш?»
А що сказати їм — не відаю, не знаю:
Я в мить таку з тобою розмовляю.

Побачать усмішку замріяну в очах,

Коли побачиш парус вдалині,
Згадай мене і напиши мені.
Бо серце в грудях, мов його вітрила,
До тебе лине, рідна моя, мила.

Коли почуєш чайку в тишині,
Згадай мене і напиши

Іволги співуче тремоло…
Арсен Каспрук

За луками, за лісом голубінь —
Льодком закута річенька Ірпінь.

У лісі тиша, біла і німа,
Над снігом заколисано

Земля — красива, голуба планета.
І хочу я побачити здаля
В ілюмінатор нашої ракети,
Як ніжно грає барвами Земля.

Я б милувався і забув навіки
Світи далекі, зоряні світи.

Змивала мати на посів
Пшеницю в цебрику дубовім
Від головні і бур’янів,
Від пилу й залишків полови.

Із братом воду я носив,
А він просив: «Ну досить, мамо,
Ти й

Солодко пахне в лісах медуниця,
Рву при землі поміж листям сухим.
Серце у грудях не може вміститься,
Б’ється, мов жайвір над лугом німим.

Ніжно берези вибілюють небо,
Дятел

Посріблив траву мороз осінній,
І блищить вона, немов парча.
Від останнього журливого ключа
Засмутились в тебе очі сині.

Сонце в хмарах, як бліда свіча,
Світить, та не гріє

Моя любов — то крапелька медова
На раз єдиний на твої уста.
Моя печаль — то хмарка вечорова
На усмішку твою, що з уст зліта,
Неначе ластівка, у небо веселкове.
То все на мить

Мати схиляється
Над позеленілим цямринням криниці,
Блисне їй синьо
Джерельної води оченя…
І завжди отак,
Як тільки погаснуть зірниці,
Як тільки займеться
Обрій нового

Коли мене гнітить зневіра
До тих, кому я довіряв,
Біль серце давить, мов удав,
Коли мене гнітить зневіра.

Фальшиве все, що з ними мав,
І дружба їх — буденність сіра,