Василь Грінчак

В матерів не одна дитина.
У дитини — мати одна.
Так і в мене моя Україна,
Рідна серцю навік сторона.

Я учився по ній ходити,
Воду пив із її джерела,
Я не можу її не

Впав листок на воду з клена,
Ще гарячий, у промінні,
А на ранок на деревах
Вже сріблився білий іній.

І вода покрилась кригою,
Лід блищав дзеркально, чисто.
Лист із клена

В садах розкішних, в зелені Лубни,
Біліють над лугами, над Сулою.
Добридень, сестро! Як давно з тобою
Не зустрічали ми разом весни.

Йдемо стежиною попід горою,
За словом

Голубіють сніги вдалині,
В тиші іній гілки сповиває.
І ніде, як здається мені,
Ні біди, ні печалі немає.

Тільки сонце ясне променить,
Тільки простір дзвенить кришталево,

Деснянський рибалка на човнику-струзі,
Що видовбав, вистругав сам із верби,
Пливе, не хитнеться. Такої плавби
Ніяк не навчуся. Під вербами в лузі
Ці довбанки всюди лежать у траві.

Прийшов опівночі, ступив через поріг,
Задріботів, зацокав по кімнаті,
І від його маленьких ніг
Сліди лишилися лапаті.

Обнюхав черевики, підійшов
До мисочки, де молоко

Ти не богиня, ти не Беатріче,
Ти проста, як ромашка лугова,
Ти — як надія світла і жива,
Мене до тебе ніжність твоя кличе.

Там, де у росах стелеться трава,
Ти ходиш над

Ти далека, ніби чайка в морі,
Гордо дивишся із-під брови-крила,
В коси промінь золотий вплела,
Очі сяють, як весняні зорі.

Де, в якім краю ти розцвіла,
Чи в Криму, де

Я з нею познайомивсь у читальні,
Де гілка тулиться знадвору до вікна.
Шпаки на кленах увесь день вітально
Щебечуть там, бо вже прийшла весна.

Ми з нею півгодини розмовляли

Дідусь мені сопілку калинову
В дворі на сонці вправно майстрував,
А я сидів та в очі зазирав
І слухав дідусеву тиху мову.

Коли зробив сопілку, приладнав
До неї пищик —

Дощі аж хлюпають —
прийшла пора червнева,
Схилилися вусаті ячмені,
А над полями блискавка вишнева
Ще б’є і трусить хмари наливні.
Гуркоче грім, і колос у пшениці

Заголубів барвінок у садах,
Травневе небо теж заголубіло,
Вишнева гілка стала біла-біла —
Розквітла вся на голубих вітрах.

Ти ще в житті своєму не любила,
Та серце б’ється в

З батькової долоні,
Широкої, як рідне поле,
Порепаної і чорної,
Як борозни крутої ріллі,
Осяйної і світлої,
Як золоте сонячне коло,
Сипляться в дитячі руки
Пшеничні

Не печалю очей і душі не печалю,
Ласку й ніжність свою не таю,
Ні краплиночки смутку,
Ні краплиночки жалю
Не проллю в щиру душу твою.

Як мелодію тиху, весняне цвітіння

Низько-низько розстелився
Туман по долині.
Там звив собі соловейко
Гніздо на калині.

Коли квітом забіліла
Калина весною,
Витьохкував соловейко
Пісню над

Вже вісті по країнах розійшлись,
Мов блискавка різнули темінь ночі.
І світ здивовано у небо задививсь,
І у мільйонів посміхнулись очі.

А з репродукторів, неначе голуби,

Миколі Криванчикову

Злітає спогад, ніби чайка біла,
Крилом торкає наболіле серце,
А ніч, як море, важко-неспокійно
Чорніє всюди.
Думи, ніби хвилі,
У скроні

Із станції далекої в село
Ми пішки йшли через широке поле.
Світання вже займалося довкола
І золотом на обрії цвіло.

Ніч, підібравши хутко чорні поли,
Втекла до лісу. Сонце

Ковалю, дорогий ковалю,
Великий брате криці і вогню,
Пали у горні кривду і брехню,
Не буде в світі горя і печалі.

Усе життя ти йдеш назустріч дню,
До підлості нема у тебе

Від хати до хати, від дому до дому
Ходить балада про діда Солому.

Балада серйозна, балада й весела,
І знають про діда усі наші села.

Коли щось серйозне, то всім це відомо,