Василь Грінчак

Я не кобзар і не співець,
Який чарує світ сьогодні,
Але завжди, мов скарб сердець,
Любив, люблю пісні народні.

Чи українські мелодійні,
Такі багаті, як життя,
Чи то

Щоденно я блукав осінніми гаями,
Але ніколи ще не знав на самоті
Такої світлої хвилини у житті,
Як в Голосіївському лісі цими днями.

Там гай березовий зустрів мене ласкаво.

Щоб воскресити славні імена
Людей, которі безвісти пропали, –
Вони б огнем червоним запалали,
Як їх серця, коли була війна.

Та їх могили мовчазними стали,
І хто в могилах,

Ще вчора сніг білів на пагорбі крутому,
Іскрився в променях, вилискував, блищав.
А вітер налетів в пориві весняному
й за ніч на пагорбі той білий сніг злизав.
І диво сталося: між

Пам’яті Василя Кучера

Шумлять ірпінські сосни, як шумлять!
Колишуть тишу вітами густими.
Колись йому під соснами оцими
Доводилось із друзями стоять.

Іноді

Мар’яну Маловському

Чудуюся, коли тебе побачу,
Ти знову літо десь промандрував,
Ти знову сіно десь косив, складав
В липневу пору, гожу і гарячу.

А потім під копою

Чорніють високі гори,
Синіє вечірня даль.
І міниться річка на сонці,
Неначе розплавлена сталь.

Лягає тиша у трави,
Вечірня зоря встає.
І коник зелений на скрипці

«Чи ми ще зійдемося знову?» —
Бринить в душі один мотив.
У тиші синіх вечорів
Чи скажеш ти мені хоч слово?

Прийди! Я так тебе любив,
Так лагідно і волошково
В старій

Ходить одуд моріжком,
Під гайком, понад лужком.
У тривозі походжає,
Пташенят своїх шукає.

У гнізді було п’ятірко,
Та розбіглись по траві.
Стало одудові гірко
На

Хіба що у ранкової зорі,
Як усмішка твоя, таке світання,
Таке горіння, як твоє кохання,
Хіба що у ранкової зорі.

Хіба що ніжний яблуневий цвіт
Так світиться промінно,

У червні раптом випав сніг
На молоде, квітуче жито,
На луг зелений, на моріг —
І забіліло всюди літо.

Біліє липа у садку,
Біліють вишні і черешні,
Стоять в снігу, як в

У арфи струни — золоте проміння,
Торкнеш рукою — ніжно забринить,
Освітить серце, душу звеселить,
Як жайвора співаночка весіння.

В любові струни — пряжа чарівна,
Щасливий

Ти ніби те живлюще джерело,
Що б’ється кришталево при долині.
Там біля нього ніжно розцвіло
Галуззя білим цвітом на калині.

Там біля нього проліски ростуть.
Кульбаба жовтим

Ти не богиня, ти не Беатріче,
Ти проста, як ромашка лугова,
Ти — як надія світла і жива,
Мене до тебе ніжність твоя кличе.

Там, де у росах стелеться трава,
Ти ходиш над

Ти далека, ніби чайка в морі,
Гордо дивишся із-під брови-крила,
В коси промінь золотий вплела,
Очі сяють, як весняні зорі.

Де, в якім краю ти розцвіла,
Чи в Криму, де

Так тихо, що я тишу чую.
У тиші також звуки є:
Це коли в травах сік пульсує,
Це коли квітка росу п’є.

Це коли мед стікає в сотах,
Що принесла за день бджола,
Це в

Солодко пахне в лісах медуниця,
Рву при землі поміж листям сухим.
Серце у грудях не може вміститься,
Б’ється, мов жайвір над лугом німим.

Ніжно берези вибілюють небо,
Дятел

Прокинувсь я від дивної тривоги,
Від звуків дальніх, повіву весни,
Яка відкрила сонячні дороги
І чарами заколисала сни.

Припав до шибки, і моя кімната,
Мов арфа, задзвеніла,

Почесна є професія одна —
Це людям добрим криниці копати.
У цьому ділі треба певно знати,
Де залягла джерельна глибина.

Це вам не просто яму вигрібати,
Аби лиш докопатися до

І
Райдуга в полі півнеба схиля
До колосків, до пшеничної ниви,
І голубіє у росах земля
Після дощу — благодатної зливи.

Жайворон хоче у небо злетіть —