Василь Грінчак

А може, цього справді й не було…
Ми випадково стрілися з тобою,
І захотілось нам піти понад Десною,
Де на лугах так вербно зацвіло!

І ми пішли. Над тихою водою
Зелене

Борису Єгіазаряну

Дивлюсь, мов зачарований, на диво:
За Єреваном, за долинами в імлі,
Над хмарами, що виснуть мерехтливо,
На кревно рідній, на чужій землі,
Біліє

Я не кобзар і не співець,
Який чарує світ сьогодні,
Але завжди, мов скарб сердець,
Любив, люблю пісні народні.

Чи українські мелодійні,
Такі багаті, як життя,
Чи то

Моя любов бринить, немов струна,
То журиться, то кличе опівночі,
А ти не чуєш і прийти не хочеш,
Вона для тебе дивна і сумна.

Які печальні і тривожні очі,
Яка в них часом

Коли говорять інші, помовчи!
Май у душі хоч крихітку терпіння,
Бо в того мало чистоти й сумління,
Хто без розбору на усіх кричить.

Та й говорити треба мати вміння,
Якщо

Іволги співуче тремоло…
Арсен Каспрук

За луками, за лісом голубінь —
Льодком закута річенька Ірпінь.

У лісі тиша, біла і німа,
Над снігом заколисано

Солодко пахне в лісах медуниця,
Рву при землі поміж листям сухим.
Серце у грудях не може вміститься,
Б’ється, мов жайвір над лугом німим.

Ніжно берези вибілюють небо,
Дятел

Горби піщані і червона глина,
Ярки, переярки, тернові кущаки,
Та нори лисячі, та зарості ожини,
І все це звалось здавна — Прирізки.
В дитинстві там худобина товклася,
Корови

Від спеки задихались люди,
Від спеки тріскалась земля,
Гойдалось марево повсюди,
Чорніли смугами поля.

Здавалося, що все загине,
На лузі спопеліє цвіт,
І лишаться самі

Тут незвичайні для музею експонати,
Оригінальні і вітрини, й стелажі,
Тут пахне хліб пшеничний у кімнатах,
Батони пахнуть, калачі й коржі.

Тут пахнуть пиріжки і марципани,

Ходить одуд моріжком,
Під гайком, понад лужком.
У тривозі походжає,
Пташенят своїх шукає.

У гнізді було п’ятірко,
Та розбіглись по траві.
Стало одудові гірко
На

Мене питають: «Ти чого мовчиш?
Чого задуманий, зажурений сидиш?»
А що сказати їм — не відаю, не знаю:
Я в мить таку з тобою розмовляю.

Побачать усмішку замріяну в очах,

Коли мене гнітить зневіра
До тих, кому я довіряв,
Біль серце давить, мов удав,
Коли мене гнітить зневіра.

Фальшиве все, що з ними мав,
І дружба їх — буденність сіра,

Земля — красива, голуба планета.
І хочу я побачити здаля
В ілюмінатор нашої ракети,
Як ніжно грає барвами Земля.

Я б милувався і забув навіки
Світи далекі, зоряні світи.

За селом біля садка,
Зовсім недалечко,
Наче море молока,
Розлилася гречка.
Підійди — вона дихне
Пахощами цвіту,
Вітерець легкий війне
Ласкою, привітом.
І почуєш,

Від хати до хати, від дому до дому
Ходить балада про діда Солому.

Балада серйозна, балада й весела,
І знають про діда усі наші села.

Коли щось серйозне, то всім це відомо,

Вже ніч надворі. Листя шелестить
І тягнеться до мене у вікно.
Ти вже заснула. Ти вже спиш давно,
І все навколо тихо-тихо спить.

Ніч темна і глуха, неначе дно
У морі Чорнім.

Вже скоро ранок спалахне в загравах,
Схиляється в безсонні голова.
А на папері, мов роса на травах,
Вже зайнялись у променях слова.

У них і ніжність, і пора чекання,
І

Посріблив траву мороз осінній,
І блищить вона, немов парча.
Від останнього журливого ключа
Засмутились в тебе очі сині.

Сонце в хмарах, як бліда свіча,
Світить, та не гріє

Мати схиляється
Над позеленілим цямринням криниці,
Блисне їй синьо
Джерельної води оченя…
І завжди отак,
Як тільки погаснуть зірниці,
Як тільки займеться
Обрій нового