Василь Грінчак

Почесна є професія одна —
Це людям добрим криниці копати.
У цьому ділі треба певно знати,
Де залягла джерельна глибина.

Це вам не просто яму вигрібати,
Аби лиш докопатися до

Від хати до хати, від дому до дому
Ходить балада про діда Солому.

Балада серйозна, балада й весела,
І знають про діда усі наші села.

Коли щось серйозне, то всім це відомо,

Я маленький, я русявий…
А мати ласкаво:
«Ходім, сину, до берега,
Будем рогіз рвати
Та зелене, розмаїте
Гіллячко ламати.
Нарвемо між осокою
Татарського зілля,
Бо

Під чорноземом,
Під суглинками і пісками
Пролежало скіфське зерно віками
В невеличкім кургані,
У звичайній скіфській могилі,
З того часу, як скіф-хлібороб
Не почувся на

Щоб воскресити славні імена
Людей, которі безвісти пропали, –
Вони б огнем червоним запалали,
Як їх серця, коли була війна.

Та їх могили мовчазними стали,
І хто в могилах,

На річці перший ясинець блискучий,
Під ним струмить прозора течія,
Вдивляюся і чітко бачу я,
Як на льоду відбились сині кручі.

Хати відбились, і стрункі дерева,
І крила

Коли побачиш парус вдалині,
Згадай мене і напиши мені.
Бо серце в грудях, мов його вітрила,
До тебе лине, рідна моя, мила.

Коли почуєш чайку в тишині,
Згадай мене і напиши

Змивала мати на посів
Пшеницю в цебрику дубовім
Від головні і бур’янів,
Від пилу й залишків полови.

Із братом воду я носив,
А він просив: «Ну досить, мамо,
Ти й

Де я не їздив, де я не бував,
Але ніде не пив води такої,
Прозорої, солодкої, дзвінкої,
Яку малим з джерельця набирав.

Джерельце те було в нас під горою,
У видолинку між

Пахне в хаті любисток і м’ята,
Рушники, мов живі, на стіні.
Фото в рамочці рідного брата,
Що загинув давно на війні.

Прохолода і тиша у хаті,
Я сиджу при розкритім вікні.

В городі вже копають картоплі,
Тріщить в огні бадилля. Сивуватий
Лягає дим. Співають десь дівчата,
І ген курличуть в небі журавлі.

Ми вибираємо картоплю із землі,
Та більше

«Вертатись хочу на Вкраїну!» *
Лягли зажурені слова.
А за вікном була Москва
І світла сонячна година.

Москва для серця дорога!
Але Довженкові, як сину,
Так захотілось на

У червні раптом випав сніг
На молоде, квітуче жито,
На луг зелений, на моріг —
І забіліло всюди літо.

Біліє липа у садку,
Біліють вишні і черешні,
Стоять в снігу, як в

Милуюсь неповторною красою,
Яку природа на землі створила,
Яку для нас навіки оживила
Незнаною щедротною рукою.

Яка велика благодатна сила,
Що вистояла в боротьбі із тьмою,

Кохання, як бетховенська соната,
Бринить в мені словами чарівними,
Живе в душі акордами дзвінкими —
Незаймане, тривожне і крилате.
Не знаю, рідна, як тобі сказати
Про ніжність

Злітає листя із дібров,
І материнка відцвітає,
Проходять роки, лиш любов
Все не проходить, не минає.

Іду один між явори,
І ти в душі одна-єдина,
Як тиха зіронька згори,

Деркач на лузі у траві
Всю ніч дере цупку тканину.
Не сплять тумани лугові
Від неспокійної пташини.

І чайки в березі пищать:
«Та тут же неможливо спати!
Ну перестань-но

Мені такої не знайти
І не побачить вже такої
Чарівної, і молодої,
І завжди вірної, як ти.

На тебе довго я чекав,
Шукав тебе і знав, що стріну;
Коли ж зустрів, то не

Відвертість завжди чиста, як сльоза,
Та треба знати, з ким відвертим бути,
Бо підлість піділлє тобі отрути,
І ти зів’янеш, як тонка лоза.

В житті ходитимеш, неначе скутий,

В колисці, сплетеній із верболозу,
Мене малого мати колисала
I щось ласкаве, ніжне промовляла,
Втираючи мої невинні сльози.

А потім, щоб заснув, мені співала
Тихенько-тихо