Василь Герасим'юк

Жовта нитка буде. Нитка жовта.
Жовта барва горбиться, як віск.
Ти не щез – на полотні зійшов ти
проступаєш, як осінній ліс
крізь імлу досвітню.

А зворотна
є стезя?!
А

Запахли яблука у сіні –
на молодість, на перший гріх.
Містечка галицькі осінні.
Є щось феллінівське у них.

Когось повік не розшукати.
Губити щось, як божий дар.
На обрії

Я знову не зберіг тебе, надіє.
Я знову перебив тобі крило.
Тепер за тебе стати не посміє
душі моєї чорне ремесло.

Так треба: загубити і забути.
Нехай це данина,
остання

Змалку вдихнув
те, що вдихнув,
решту – із книжки,
Пишуть, що ми –
люди із тьми,
браття-опришки.

Пишуть: не знав.
Пишуть: продав.
Пишуть:

…І заклинання мольфарів
промовив бахур.
І знову не почули слів,
хто ждав метафор.

Лиш забрязчала тьма оков,
і знову — галас,
щоб тільки з кров’ю лиш

І днина тебе кожна покарає,
і ніч карає. Бо така пора.
Бо в тому, що на цін землі минає,
не гідна смертних, не достойна гра.

На дні і ночі в тоскній круговерті
вже не

Йде сніг.

Я стою у траві,
яку покосить не зуміли.
І стебла кругом неживі,
пожовклі і гострі, як стріли.

Хто їх за коріння трима
в холодній землі,
на

Йде мати і дитя несе,
ховається в дорозі.
її під зорями спасе
короткий сон у стозі.

Якраз під зорями Різдва
я — стіг сухого сіна.
Овеча тепла голова,
повисмикавши

Коли з’явилась лая псів
і забрехала,
між ними ти своє посів.
Душа сховала

свої обгризені часи
в старі бесаги,
а що залишилось – на пси!
На злі ватаги!

Трепети

Найтонша ватра не згаса
під небесами,
немов тримає небеса
у тьмі над нами

лише вона. Одним одна.
Тому й тримає.
І є печаль, і є вина,
й злоби немає.

Але нема і

Орестові Новаківському

Стережіться, щоб ви не погордували ні одним із малих сих, бо їх ангели у небі видять лице Отця мого, що на небі.
(Мтв. 18:10)

Кроки на

Літа душа, немов лоша у зливі…
Куди ж тобі, маленьке і дурне!
Ніхто не перебув ці смуги сиві,
ніхто й своєї втіхи не збагне.

Хоч крапелину золоту побачиш? –
умить розтане на

Літавиця стоїть на воді.
Там, де стала, там — плесо,
щоби кола пішли золоті,
де лице її щезло.

Йдуть на берег з води —
по лісах
і по хмарах — верхами.
Вже загтрали у

На тій горі вітри збивають з ніг,
сльозяться очі і в очах дерева.
З гори течуть, звиваючись…
Лиш хата
стоїть собі. Ніхто в ній не живе.
Я чув, що люди ті давно померли,
і

Над нами інший лік епох,
душі і праху.
Ми світ поділимо на двох.
Безмежжя — птаху.

Мені — в узорах давніх меж —
поля-полотна.
В якому часі ти живеш,
душе

Марю лиш вогневим блискавки списом,
в голову темну мою не вцілив грім.
Ти поруч поник — мукою впився.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Тільки тут і тепер — вперше над твердю

Ми все залишили в могилах предків
і тепер
хочемо обманути безумство і час.

1

Як допоміг ти, Господи, що я цю маржину першим днем нинішнім вигоню всю при купі, так поможи мені, Господи, остатньої днини усю при купі загнати і людям передати.
(Закінчення

Іду — немов траву чиюсь толочу —
Отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не

Я від сьогодні служу водночас
чортові й богу.
Дайте дорогу, братчики, раз.
Дайте дорогу.

Я не боюсь ні погроз, ні образ.
Тільки – потроху.
Навіть від вас.
Але,