Василь Герасим'юк

Літа душа, немов лоша у зливі…
Куди ж тобі, маленьке і дурне!
Ніхто не перебув ці смуги сиві,
ніхто й своєї втіхи не збагне.

Хоч крапелину золоту побачиш? –
умить розтане на

Літавиця стоїть на воді.
Там, де стала, там — плесо,
щоби кола пішли золоті,
де лице її щезло.

Йдуть на берег з води —
по лісах
і по хмарах — верхами.
Вже загтрали у

Марю лиш вогневим блискавки списом,
в голову темну мою не вцілив грім.
Ти поруч поник — мукою впився.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Тільки тут і тепер — вперше над твердю

Ми все залишили в могилах предків
і тепер
хочемо обманути безумство і час.

1

Як допоміг ти, Господи, що я цю маржину першим днем нинішнім вигоню всю при купі, так поможи мені, Господи, остатньої днини усю при купі загнати і людям передати.
(Закінчення

Ми на камінь поклали мечі
і в ріці наших коней купали,
а чужинці прийшли уночі
і на березі табором стали.

Ми ховались у хвилях сумних,
перша сотня голодного війська.
Ми

Я від сьогодні служу водночас
чортові й богу.
Дайте дорогу, братчики, раз.
Дайте дорогу.

Я не боюсь ні погроз, ні образ.
Тільки – потроху.
Навіть від вас.
Але,

Блукав і світу білого не бачив,
на велелюдді, як у пущі, жив.
Але почув не шепіт – легіт наче:
“Згадай мотив”.

І ти згадав мотив.

Все, що невірні сльози

На березі Він вогонь розклав.
Петро в човні не знаходив місця
і кинувся в море, добрався вплав
апостол, що тричі Його зрікся.

На землю ступив, хитку від сльози.
Стрічає,

Мою смереку хто послав на муки?
Сніг на неї обтрусив – ховав свій слід.
І пада сніг з її колючих віт
на голову мою. В порожню сутінь
ховаю погляд… Хай порветься

Над нами інший лік епох,
душі і праху.
Ми світ поділимо на двох.
Безмежжя — птаху.

Мені — в узорах давніх меж —
поля-полотна.
В якому часі ти живеш,
душе

Найтонша ватра не згаса
під небесами,
немов тримає небеса
у тьмі над нами

лише вона. Одним одна.
Тому й тримає.
І є печаль, і є вина,
й злоби немає.

Але нема і

Найлегше згадую жабу.
Точніше, її очі,
страшніші від очей змії.
Бо то очі жаби, яка в сутінках
прийшла назавше забрати молоко у нашої корови.
Її послала одна жінка.
Ту жінку

Не відав, ні, той вершник, хто і нащо
збивав його на землю, як в кіно.
Чекала ти його, дітородяща.
На пагорбах білила полотно.

Я знаю: ти заламувала руки.
Я знаю: ти ридала

Останніх років київське кіно
в малому залі дня зими пройшло.
Згадалось: від людини до предмета –
Про всіх, про все. Ти бачив: не дано
тобі (про це вже сказано було)
“життя

не ті що стріляли у спину
не ті що прийшли як святі
а потім свою Україну
від себе ховали

не ті

що знали як вої вмирали
а потім цвіли в забутті
на площі бо сурми

Невже празниковий розходиться люд?
Не свято, а битва.

Я можу молитись Тобі тільки тут,
хоч це — не молитва.

Не треба трембіт. Люд пішов, як під лід,
в слова, як в рекрути.

Неправда, що деспот засліпить поета,
й поета, який прикривав
криваву стіну, як барвиста верета,
бо в того поета у грудях трепета –
він душу чужу вколисав.

Невже не посмів ну

Немов прокинувся… І хоч
бо щось силкуюся згадати
зі сну.

Немов підходить мати.

А від отав надходить дощ.

“Я, мамо, ще не пригадав…” –
моїм він голосом

Перед тобою, над горою – ліс темний,
високими снігами спинений.
За тобою, під горою – село вечірнє,
першою колядою засвічене.
У твоїх бесагах – вечеря для Анни,
старої, живе за