Василь Герасим'юк

Зимувала у стайні між овець білих,
серед білих і сивих.
І носила отаву і на хвою стелила,
над ягням голосила.

А сніжок задихався,
на грудях дихав,
вилітав із отави.
А

Ніч то вельможна, то тривожна,
то осоружна, то острожна,
то химородна, то хмільна.
Невже і ця тривога ложна?

Любить чи вижити не можна.
Нехай болить кровина кожна,
нехай

Є різні ватри. Є ватрИ,
що з довгими прийшли ночами.
Горять в снігах під небесами
на голому джубрі гори,
горять немов між нами.

Ти —
по той бік

Для якого вовка лютого,
для якого лиса хитрого,
для якого оленя печального,
для якого дика темного
залишено на дверях колиби напис:
“Просимо не розбивати”?

І кого має

Ніби я пропав у цих полях…
Що, крім них, – вітри и небесні скали?
Хто у кому?

Де попропадали?

Більше – в глині? в вітрі? в небесах?

На лужках, купальських бережках,
а

Все-таки непросто
зрубати
високу і горду смереку.

То тільки так здається,
бо легко її обняти.

То вже й тобі так здається,
Але все це не так!

Обхопи
високу і

Суниці на стеблах,
заховані в мох, –
намисто для тебе.
Намисто для двох,

бо губи спікає,
холодні, як лід.
Стебло протинає
дві жмені ягід.

А стебла зв’язати

Малий у вишитій сорочці,
він заглядав під всі столи.
Гонорний був, бо старші хлопці
уперше в хованки взяли.

Та надійшла найбільша радість:
настала і його пора,
бо випало

Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти.
Один — щонайменший — стезю твою переступає.
Його не запитуєш: хто ти, бо знаєш, хто тѝ.
Бо є в нього ангел — в такого, ти думав,

Спинився. І мить, може мить постояв на межі.
Вони не здригнулись, коли зупинився, ні після.
Вони просто поруч ішли, галілейські мужі.
Вони просто близько стояли, коли він

Володимирові Вознюку

Дві афинки на сигліні… Однині
Вони вже є. Чорніють у росі
дві афинки на сигліні в долині:
в траві, в росі – з небес і голосів.

Гуде гора

Вона не знає: живий він чи ні!

Одного разу вже таке було,
але в сорок сьомому прийшов лист,
і тоді вона дізналася,
де він і що з ним.

Сказати по правді, тепер трохи

Василеві Корпанюку

Коли немолодий чоловік
повертається додому,
він іде зарінком, він іде лісом,
він іде над потоком, він обминає скалу.

Він у дорозі

Іванові Царинному

Видихну серед ночі
в мокрих дерев стіну:
лісе, бездомний отче,
маємо ніч одну.

Зникло і соло вовче
з мокрих твоїх сторіч.
Лісе,

Верхи й ліси вже хтось нашепотів
своїми віршами…

Не шумом вічним
я сповнений, а спійманий на відчай
незнаним гулом і слідами слів.

Його не чую ще, але гілки
уже

Не знаю, чому ви завжди боялися
божевільних і привидів.

Може, тому, що божевільний забагато
розказував,
знаючи про вас те, що самі не знали чи не
хотіли,
а привид

Коли моя мати заходить до церкви,
вона нікого не помічає,
доки іде на своє місце.

Вона зупиняється
маленькою дівчинкою,
майже прозорою
у золотому повітрі
під

Вітри звіялись високо на горі —
клин косарів обвівали.

Вітер з долу вирвав кілька голосів
і приніс на мій схил гори, життя.
Я не впізнав ті голоси,
тим більше не міг докупи

Білого гриба запах сниться — тулиш до листя
губи припухлі свої — націловані… Прокидайся!
Небо, всмоктане стромом взору, стискає птицю.
Не відпускає.

Запах один — білого гриба! —

Переписую знову чомусь
куці ролі забутої драми,
і повірить, як завше, боюсь
в те, чого і не буде між нами,
в те, чого на землі не бува…

Та на землю до мене зійдеш ти,
щоб