Василь Герасим'юк

Я терпів свою душу. Страх. Бруд.
Прошепочу: “Це як над убогою
поглумитись. На божий суд
не йди своєю дорогою”.

Що тебе пригинає
до сирої землі?
Це твоя тайна таїн
дотліває; в золі.

Ця зола це вчорашня,
це не дим – це туман.
Ця земля вже не наша.
Це спасенний обман.

Ніби

Ти в руки не береш
сокиру або кріс,
але й тобі кортить
у зрубі весняному,
як предку,
що рубав по всій Європі ліс,
на великодній час
вернутися додому.
Покличе ця

Ігореві Римаруку

Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер.
Потрафив у скалу – лежить в потоці.
Не міг тікати. Спершу кинув гвер”.
Старий не відповів: “Заходьте, хлопці…”

Романові Безпалківу

Я змалку боявся поганого ока. Зомлів
колись я на храмі в чужому селі, безпорадний.
Вже знаю про себе ту правду, яку я хотів.
Я знаю ту правду, що

Іванові Остафійчуку

Хтось грає за лісом на скрипці. Спасіте його.
Чи скрипку з-за шраліса чути?
Та швидше з могили.
То вічний був ліс.
В тому лісі потоки

З полонини Кознєски і ні з якої другої
вся Чорногора мені – як розповита…
З кожної полонинки,
з кожного верха
бачу на полонині Кознєсці двох.
Стаю на скелю,
за яку зайшло

Я промчався тунелем тих літ,
де лиш протяг і втома,
і малим повернувся на світ,
та змаліли і вдома

ті великі боги і дідьки,
що в дитинстві лякали.
Я сказав про підземні

Якщо в дальньому зимовому лісі
чути серед ночі
тихий дівочий спів,
значить, там є школа,
в якій вчаться дівчата.

Невже в тому лісі не стріляють
і не перев’язують

Щоразу ловили її,
чотирнадцятилітню, під лісом –
хай не тікає на село до мами
мужня жона!

Може б, не спіймали,
якби тікала не тією дорогою,
на якій кожне яблучко,

Те найменше звіря,
що в смереках проскаче,
та найменша зоря,
що на сіні заплаче,

те найменше маля,
що хлюпоче в потоці,
та найменша земля
з порошинкою в

Любові Голоті

Приснилися вірші 81-го.
Згадалася кожна пора того року так,
як жодна інша.
Згадалися тижні і дні віршів і рядків.
Та забулися навіть місяці,
коли

Тут ліс повалений лежав,
гіллям трупіни прикривав
немовби сам себе чімхав
і падав, де стояв.

Тоді настала тут весна,
змагались води і вітри,
і в сонці зблиснула

На ворізках колиска під
самою стелею — так дід
ладнав, сам прив’язав на сволок.

За шнур колиску колисав
вояк, поранений лежав
на лаві, ще не леґінь — отрок.

На Петра з

Це фото * він вибрав за день чи за два до…
І потім –
у траурній рамці, під склом, під серпневим дощем…
Котрого Івана покличуть на проби? А пробам
судилося нині і прісно: вогнем і

Я не повірю, що лиш ти одна
на світі білім, як роса, — відкрита…
Ну що простіше? — ти чекала літа,
а вранці, перед вереснем, — сумна…

На світі білім, де лягало з рук
легке,

Я прокинувся в серпні
з холодних космацьких отав…
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
як волосся,
я над росами вгледів
і в росах

– Що таке, мамо, Космач?
Скільки присілків у нього?
– Сину, це материн плач.
В неї немає нікого.

– Хто його, мамо, зіткав?
Звідки воскОвії плити?
– Сину, це з жовтих

Він і нині скрипаль,
хоч висихає мозок у кістках,
коли стрічає писану, пожеристу,
особливо барванину, яка жалить кожного,
бо найперша прокинулась і виповзла з нори,
а до тої

В горах є ще дві ґражди. Хлопці,
знімайте кіно.

Там, як треба, до шлюбу співають, як треба,
ховають
українських акторів, яким продають полотно.
А за рік, і за два, і за три