Василь Барка

Такі надії: плюскотлива пряжа
на океановім піску.
І спомин — берег, і чуття приляже
у смугу з мушлями вузьку.

Та тільки слід ноги твоєї синій
сипучу мертвоту

Від узгір’я тонкорукий кущик
обізвався білотою.
Ні негода впівночі не скрушить;
чи — як він, до дня достою?

Здіймуться вали пожеж небесних,
плотик місяця женучи.
Враз:

З листка страждання порива краплину,
а груди в свіжості — з вітрів.
Галузки, що в розлуці, не покину;
проти біди її зустрів.

І вже по безконечності відхмарить
холодний

Як сонце ще родилося — давно,
для серця ти була жадана:
не голуб до колодязя, воно —
до сплеску, до твого кохання.

Але ще вище, ніж погляне сонце,
в долонях дарувати

Давно я знаю: рушники жіночі
любіші, ніж зоря — землі.
На площі бідна скрипка не щоночі
горює, хто її жалів?
При надбережжі відпочинок серця
знайди з негоди! — на

Від синьої скорботи з моря віє:
в каміння, мов орли, руде.
То може світло хрестоцвітих, вільне,
тебе над вечір приведе.

Біда в жадобі виром не приверне —
ні буревісника на

Без тебе, очі любі! вже не буде
ні іскри усміху з глибин,
де до прибою ні чаїнка чудо
не буде голубе любить.
Я все до білоустих лілій кликав,
що сурмлять аж перед

Сьогодні мирне світло: все подвоїть
при березі казок твоїх.
Чернець несе, це океан! сувої,
та блиск в літописі знайти…

і все про тебе, що коса осяйна
мені на серце

Щохвилі — світло до прибою скрикне,
від захвату топаз розгубить.
До тебе квіття, наче в серця з вікон,
відкрилося! рожев’я любе.

Обтрусить сонце на безодню пір’я;
а майоран

По берегу світкого півдня рветься
все в повіви: двоцвіття свіже!
Хоч від бурунности морської в ревах —
і мертва скойка крок проріже.
І нив прозорости не перечислить:
виручої,

При воскресінні моря — в півдні жду:
як місяця вогонь, прийди!
Злітає птиця хвилям по сліду,
проте не кличе до біди.

При глибині, прозоріше в любов,
нас кличе зілля

Сніжинка, де сусідню бистро стріне,
то квітик серця похиля:
це не безлюдді любо безневинне,
мов пальчиками немовля.
Це голубиніше, ніж звати прийдуть
крилаті, пурхнувши від

Не змучена вода до трав туркоче,
мов спомин: я не слухав зроду,
її дозвілля погойда охоче —
відломок корабля, від споду.

Іржавий киль, підвалина в ручицях,
просотана до

Покинули ми двовітрилля синє,
і не чекає чайка чиста.
Там серце вже до тебе не прилине
моє,— листок, як передвістя.

Там ворон часто викряче нещастя;
бурунами воно

Від глечика квітки, немов знічев’я,
в вікно розпаляться просторне…
Так тихо дожидає наречена,
чи дохлюпне сердечне море.
І дві високі свічки попросила
мене з чужини

Чи вирветься чуття недуже? — крильця
хмаринок, ніби галка, сині.
І в тихій осені мені журитись
до книги моря, в самотині.
Бо знов, де бідний день дозеленів,
за острови

Знов до хатини, вірної ключами,
вернімся! соняшник досвітній.
А в церкві інші, хто прийшли вінчатись:
мов небу білому в гостині.

Чи з колосками згадку голубою
надземний серп

Все повіваючи, від айстри мріє,
все — ближча, як твоє дихання:
мені в невидні очі, й морю рівна —
журба між присмерками давня…

В мережці димрявій! не погасивши
ні корабля:

Нам до ридання доля не ласкава;
дощі пожовклі дріботять.
І погасати айстра згадки стала
за райдугою в забуття.

Березо, й до сніжинок доклонись,
стремтівши сонячну

Уже ні сонце, ніби серце темне,
при хвилі не світнеться, каре.
Недавнішя — нерідна нам ненене,
бідо морська! бреду, як старець.

Немов пірце на сполох стрепенеться,
так блиск