Василь Барка

Відлюднений, де голуби і діти,
не розізлившись ні на кого, —
все жду: могла б на хмарі прилетіти
із вирію із річкового.

Це вже мені солодке сонце шепче,
лице обмивши в

На сірім острівці чайча небесне —
так серце дожида тебе.
Коли ж дощем на океані щезне
нелюбе все в неголубе?
Докрикне, наче немовля з колиски,
кигуча скорб від

Негоди: в тінь сподіванку відхилять,
і рані гірко защеміти.
А дзвін рятунку не луна при хвилях
блаженно — в невидимій міді.

Ріллею почорнів, жене в безмежне
проз кручу океан,

Мережка вимріяна, мов з левкоїв,
твоя — від корабля по східцях…
жорстокий час! відміни час накоїв —
зіниць полуцвітки, всміхніться!

Полуцвітки, в узорах чисто карих,
та не

Не скаржуся! грудьми неніжне море —
до грому рідне, мов до брата.
Не в маків жаль; а в квіття безкольоре
бджола бренить, немов несправжня.

Криваве листя, як моє нещастя,
все

Мережка вимріяна, мов з левкоїв,
твоя — від корабля по східцях…
жорстокий час! відміни час накоїв —
зіниць полуцвітки, всміхніться!

Полуцвітки, в узорах чисто карих,
та не

Негоди: в тінь сподіванку відхилять,
і рані гірко защеміти.
А дзвін рятунку не луна при хвилях
блаженно — в невидимій міді.

Ріллею почорнів, жене в безмежне
проз кручу океан,

Невже забуті небеса — в недолю
похилено, щоб погасити?
Чаїний жаль з грози, і молодою
бідою хлюпає на світі.
Я, каменіючи, весь трепет вип’ю
новонароджений листочка…
І хто

Я до вікна без роз і рос постукав,
і вийшла, шепотом — як грім…
і я від нього при цвітинних муках
схилявсь над рукавом твоїм.

А потім і гарячий ніж метнула
мені — де б’ють

Ще води ледве досвіт колихнули
на твій чаїний корабель.
Ні смерть його з жоржинами в минуле —
ні з флейтами не погребе.
Як не замучена земля з посухи:
діждалася дощу на

При хмарі тихий місяця нарцис;
недолю жарову минає…
Де води не голублять рідний ліс,—
мого шептання вже немає.
Вже над березами рожев’я персня
від пальців вечора — мов

Вже червін — світло, жар — кривав’я:
мій смуток, люба, по тобі.
І винограддя рясно! день стрічався;
і рясно дах від голубів.

Чи ти де сонце не минеш без мене,
воно, як

Вже й не скажу — душа моя додолу,
тополиного смутку повна,
вітрам недолі, де й прибій! — спрокволу
вклоняється не біля поля.

Не біля бризок білих від конвалій,—
на віях

Біля дверей нерідних більший біль,
ніж серцю на стеблині квітній
дозволено нести! а звідусіль —
світає, мов я йду говіти.
Ніж серцю, ще не повний день, і смерть,—
рукою до кори

Це поведеш рукав на біле струння —
співзвуччя в райдузі згучить.
Ти — пролісок над горем світу, юна,
блакитна свічкою вночі.
Необережно, на прибої пташка,
крізь день

Сьогодні не посіє пелюстинку
небесного ласкания — серцю:
цей молодик! що з пломеня поринув
розкрилено в глибінь несмертну.
Вітрило — промінь, і мені, мов човен:
останній на

Ще гірше світло в’яле, ніж отрута,
де не тобі цвіте вікно,
де не шепчу я: пташко! чи забута
без болю ночі вже давно.
Прокотиться, мов іскра грому, в думці:
що доля квіткова

Давно я знаю: рушники жіночі
любіші, ніж зоря — землі.
На площі бідна скрипка не щоночі
горює, хто її жалів?
При надбережжі відпочинок серця
знайди з негоди! — на

На сірім острівці чайча небесне —
так серце дожида тебе.
Коли ж дощем на океані щезне
нелюбе все в неголубе?
Докрикне, наче немовля з колиски,
кигуча скорб від

Орли від тебе сонце не несуть,
бо ти забула вже про мене.
До шляху світлість, мов небесний суд,
і крукове крило скажене.
Від тебе хмара в звістках не цвіте,
вітрам — платок