Василь Барка

Збирається васильків цвіт, як скромні
напливи з черги: в камінь битись.
І знов помріє твій зелений комір,
і коси,— видно з кручі звідси.

Розбурюються вибухи, і

Піщаний час нещастя змандрували,
але тепло дріма над слідом.
Та хвилі, мов діди: від релі — валик
вискриплює: чи ми їх скривдим?

Бо в моря поруч і витворне квіття,
з слонової

Не змучена вода до трав туркоче,
мов спомин: я не слухав зроду,
її дозвілля погойда охоче —
відломок корабля, від споду.

Іржавий киль, підвалина в ручицях,
просотана до

Сніжинка, де сусідню бистро стріне,
то квітик серця похиля:
це не безлюдді любо безневинне,
мов пальчиками немовля.
Це голубиніше, ніж звати прийдуть
крилаті, пурхнувши від

Покинули ми двовітрилля синє,
і не чекає чайка чиста.
Там серце вже до тебе не прилине
моє,— листок, як передвістя.

Там ворон часто викряче нещастя;
бурунами воно

Не йде не люблена до тебе стежка:
тоді, як я минаю! — в зельне.
І тихо, де вже ти не відгукнешся,
в гаю зелений клич простеле.

З гілок просиплеться останній смуток
зірками в

Чаїнка сквилить! блискавка, що згасла, —
в сердитий вернеться приплив.
Від тебе йде по надбережжю щастя,
благаючи в фіялки слів.

А в сонця вже вулканове дихання,
і океан, як

Невже мене не кличе з далини,
з надій — з коханого серпанку?
Як лілії, до серця пригорни
долоні! вихори спитають.

Усе про тебе любо крильми віє
рожеве сонце при

Нам до ридання доля не ласкава;
дощі пожовклі дріботять.
І погасати айстра згадки стала
за райдугою в забуття.

Березо, й до сніжинок доклонись,
стремтівши сонячну

Знов до хатини, вірної ключами,
вернімся! соняшник досвітній.
А в церкві інші, хто прийшли вінчатись:
мов небу білому в гостині.

Чи з колосками згадку голубою
надземний серп

Чи журимося, поблукавши в птахи,
а місяць руки розгорта.
Зворушено: зірок хустина пахне
конваліями серед трав.
Дрімотно в очі, з тишини, під повів,
сплеснувши, бризком

Несвітне ниже — зимне! я не можу,
бо в грудях жаль коріння труїть.
А з грозами, на просторінь порожню,
всі чайки повідносив струмінь.

І я — жебрак; слідами не помолить
огнем

Від синьої скорботи з моря віє:
в каміння, мов орли, руде.
То може світло хрестоцвітих, вільне,
тебе над вечір приведе.

Біда в жадобі виром не приверне —
ні буревісника на

При воскресінні моря — в півдні жду:
як місяця вогонь, прийди!
Злітає птиця хвилям по сліду,
проте не кличе до біди.

При глибині, прозоріше в любов,
нас кличе зілля

В пташиній вишивці: в гаю притихла
без тіні вже твоєї осінь.
Зайшлось би вицвіття плачем від лиха;
все неба — зірки напилося.

Знов дожидатиму, і вже — де море
промовить

Всі прохолоди в парку пролилися,
від айстри і розлук смутніші.
Не проклене мене кленове листя,
що я без тебе, та й не втішить.

Крізь місто: дивовище другоствітне,
де озії

В розорній синяві човни пливуть;
ми поруч!— палення священне.
Липневу пінність вип’є: півживу,
не як твої гілки, черешне.
При щоглі навскіс крилля лебедине:
летить! недружня

По берегу світкого півдня рветься
все в повіви: двоцвіття свіже!
Хоч від бурунности морської в ревах —
і мертва скойка крок проріже.
І нив прозорости не перечислить:
виручої,

Чи місяць — вид свій: на чаїну скаргу,
при небі смутку,— чи оберне?
А ріллі, з музики й мережок, прагнуть,
мов пір’я селезня, на берег.

Де трав’я вітерцями

Вже воля з висоти — збира світкими
і камені, що вал скують.
В мережаному громі не покинем
човна при мертвому піску.
І вимовлена звістка з поривання,
від паруса, береться в