Василь Барка

Моляться соняшники.

Грім на хмарі Біблію читає…
тополя пошепки: страшний який
твій плачі Ісаіє!

Моляться соняшники.

Голод. Мати немовля вбиває…
тополя закричала: он

Вже й не скажу — душа моя додолу,
тополиного смутку повна,
вітрам недолі, де й прибій! — спрокволу
вклоняється не біля поля.

Не біля бризок білих від конвалій,—
на віях

Це поведеш рукав на біле струння —
співзвуччя в райдузі згучить.
Ти — пролісок над горем світу, юна,
блакитна свічкою вночі.
Необережно, на прибої пташка,
крізь день

Невже забуті небеса — в недолю
похилено, щоб погасити?
Чаїний жаль з грози, і молодою
бідою хлюпає на світі.
Я, каменіючи, весь трепет вип’ю
новонароджений листочка…
І хто

Не спиниться вітрів’я рясновіте;
як молодість, мина проз мене.
Ви, чайки, найріднішу душу кличте,
бо горе свіжістю шалене.
Ти: вії свічки, де світа найвище —
в пориві, через

Це знов при сутінку з вершини
в куток камінний самоти:
ти наче в зірці станула шипшинній —
мені до серця процвісти.

Не на Великдень райдужна росина
горіла сергою

Вже червін — світло, жар — кривав’я:
мій смуток, люба, по тобі.
І винограддя рясно! день стрічався;
і рясно дах від голубів.

Чи ти де сонце не минеш без мене,
воно, як

Через твою без берега жорстокість
лілейного тремкого зла,
що ти б могла і з голубом боротись,
аби — як бранця, закляла:
то чорний і від білих уст берези
до тебе, мов дощем,

Давно я знаю: рушники жіночі
любіші, ніж зоря — землі.
На площі бідна скрипка не щоночі
горює, хто її жалів?
При надбережжі відпочинок серця
знайди з негоди! — на

Все – самота; а де в душі вікно,
все випадку гілля сліпуче.
І сірі голоси біди в одно —
від ночі, надбережна круче!
Стремтить печалі — скрипка світляна,
помріяна й за сонце

Тебе не бачать очі,— серце плаче,
але й стражданнями радію:
під громом соняшник німий неначе,
росинку світить на неділю.

Як струми ясности крізь сизу хмару,
недавні радості

Біля дверей нерідних більший біль,
ніж серцю на стеблині квітній
дозволено нести! а звідусіль —
світає, мов я йду говіти.
Ніж серцю, ще не повний день, і смерть,—
рукою до кори

Не скаржуся! грудьми неніжне море —
до грому рідне, мов до брата.
Не в маків жаль; а в квіття безкольоре
бджола бренить, немов несправжня.

Криваве листя, як моє нещастя,
все

В грозі нещастя ні бджолине серце
невже при небі не здригнеться?
Подруго! в час, як яблуня примеркне:
відбуде — догорить планета.
Погасне в нежитя листок останній
надії!

Хоч ви, сторожа привида, промовте,
ви — скрипок стрій і все дивинне.
А серце ранено! подзвіння жовте
півзіркою від гілки лине.
Оцвітані жезли, і в сні музичні,
і горлиці

То не пелюстка соняшника — парус:
на хвилі в світляних вінцях.
Колись і ми, мов птиці, парувались,
де досвіт рушники простяг.

Але міцніше, ніж гора, минуле
мовчить на

Сьогодні не посіє пелюстинку
небесного ласкания — серцю:
цей молодик! що з пломеня поринув
розкрилено в глибінь несмертну.
Вітрило — промінь, і мені, мов човен:
останній на

Негоди: в тінь сподіванку відхилять,
і рані гірко защеміти.
А дзвін рятунку не луна при хвилях
блаженно — в невидимій міді.

Ріллею почорнів, жене в безмежне
проз кручу океан,

Як сонце ще родилося — давно,
для серця ти була жадана:
не голуб до колодязя, воно —
до сплеску, до твого кохання.

Але ще вище, ніж погляне сонце,
в долонях дарувати

На сірім острівці чайча небесне —
так серце дожида тебе.
Коли ж дощем на океані щезне
нелюбе все в неголубе?
Докрикне, наче немовля з колиски,
кигуча скорб від