Василь Барка

Вже й не скажу — душа моя додолу,
тополиного смутку повна,
вітрам недолі, де й прибій! — спрокволу
вклоняється не біля поля.

Не біля бризок білих від конвалій,—
на віях

Як сонце ще родилося — давно,
для серця ти була жадана:
не голуб до колодязя, воно —
до сплеску, до твого кохання.

Але ще вище, ніж погляне сонце,
в долонях дарувати

Лиш дзвоном неба розбудився морок,
і вже цвіте моє страждання —
передсвітом я чую: скоро, скоро
проплаче все, в розлуках дане.
І білі ластівки, ласкаві руки
коханої —

Сьогодні не посіє пелюстинку
небесного ласкания — серцю:
цей молодик! що з пломеня поринув
розкрилено в глибінь несмертну.
Вітрило — промінь, і мені, мов човен:
останній на

Все – самота; а де в душі вікно,
все випадку гілля сліпуче.
І сірі голоси біди в одно —
від ночі, надбережна круче!
Стремтить печалі — скрипка світляна,
помріяна й за сонце

Ще гірше світло в’яле, ніж отрута,
де не тобі цвіте вікно,
де не шепчу я: пташко! чи забута
без болю ночі вже давно.
Прокотиться, мов іскра грому, в думці:
що доля квіткова

Невже забуті небеса — в недолю
похилено, щоб погасити?
Чаїний жаль з грози, і молодою
бідою хлюпає на світі.
Я, каменіючи, весь трепет вип’ю
новонароджений листочка…
І хто

Чи то життя: що ласки дзвін розквітлий
вітрам навік відколихає.
І не моїх грудей солодкі діти —
відтіль, де забуття немає.

І зве крізь кров ласкаве нетерпіння
зустріти знов

З листка страждання порива краплину,
а груди в свіжості — з вітрів.
Галузки, що в розлуці, не покину;
проти біди її зустрів.

І вже по безконечності відхмарить
холодний

Не скаржуся! грудьми неніжне море —
до грому рідне, мов до брата.
Не в маків жаль; а в квіття безкольоре
бджола бренить, немов несправжня.

Криваве листя, як моє нещастя,
все

Не спиниться вітрів’я рясновіте;
як молодість, мина проз мене.
Ви, чайки, найріднішу душу кличте,
бо горе свіжістю шалене.
Ти: вії свічки, де світа найвище —
в пориві, через

Тебе все жду; як чайка, мимо
вже йде рожевий корабель.
І я не знаю: океан вернімо,
благаючи,— я жду тебе!
Та чайка, доля, до життя байдужа,
не спиниться і в синь кигиче.
Ми

То не пелюстка соняшника — парус:
на хвилі в світляних вінцях.
Колись і ми, мов птиці, парувались,
де досвіт рушники простяг.

Але міцніше, ніж гора, минуле
мовчить на

Негоди: в тінь сподіванку відхилять,
і рані гірко защеміти.
А дзвін рятунку не луна при хвилях
блаженно — в невидимій міді.

Ріллею почорнів, жене в безмежне
проз кручу океан,

Відлюднений, де голуби і діти,
не розізлившись ні на кого, —
все жду: могла б на хмарі прилетіти
із вирію із річкового.

Це вже мені солодке сонце шепче,
лице обмивши в

Такі надії: плюскотлива пряжа
на океановім піску.
І спомин — берег, і чуття приляже
у смугу з мушлями вузьку.

Та тільки слід ноги твоєї синій
сипучу мертвоту

Давно я знаю: рушники жіночі
любіші, ніж зоря — землі.
На площі бідна скрипка не щоночі
горює, хто її жалів?
При надбережжі відпочинок серця
знайди з негоди! — на

Ще води ледве досвіт колихнули
на твій чаїний корабель.
Ні смерть його з жоржинами в минуле —
ні з флейтами не погребе.
Як не замучена земля з посухи:
діждалася дощу на

На сірім острівці чайча небесне —
так серце дожида тебе.
Коли ж дощем на океані щезне
нелюбе все в неголубе?
Докрикне, наче немовля з колиски,
кигуча скорб від

Мережка вимріяна, мов з левкоїв,
твоя — від корабля по східцях…
жорстокий час! відміни час накоїв —
зіниць полуцвітки, всміхніться!

Полуцвітки, в узорах чисто карих,
та не