Василь Барка

Спокій вільхи — чистота свічарні;
а листки скрадає дощик.
Ми в зміїний гнів і клопіт старчий
душим голубу коштовність.
На процесії, на мшистих плечах,
через гори в скарзі

Ми з кумирні, павичани, світим
проти неба — красну весність;
мов самі з огнем несамовитим
ми творці: в сузірнім персні.
Бідні! ми з лісів гріха, насправді,
прокаженці: мідь на

Крізь ліси спроміниться всесильне,
сходячи, де цвинтар гір:
серце світочеве! звати встигне,
хто крізь морок озвірів.
Нетрі — як глибинна нерозрадність,
хоч потоплено в

Надпрестолля жовтня: в німбі — чашне;
і свічні ліси з хмаризни.
Чи спокуту нашу листя сплаче? —
бо пішли в круги немирні.
Незгасима кров з край-сонця в душу
крапа над озерний

Спомин твій стежини гір згубили;
де прощання при тополях.
Ти: зелена тінь, і коси — ближчі
від листків; як струмик, топлять.
Чутно голос, мов зростає в страхах;
від похмар’я

І
Осінь: безмір килимар’я з листя —
барвний океан зложив.
Осінь: тисяча фортець огниться
баштами думок живих.
Осінь: вись вулканена, з надлюддя,
в жеврії гілок при

І
Мов дзвіничник, сам відкривши ребра,
віддає на суд істоту —
кленик серця! ватрами береться,
вістку чуючи високу.
Монастир ялин і сосен старчий,
проти круків при

Чи розлукою на вічну осінь
ми покарані з тобою?
Крізь тумани крик тополі! зносить,
мов кістяк, мольбу скорботну.
Ми неназвані стояти поруч;
в грудях лісу — привид

Вкруг відкриє старохрамний скорбник
плечі в ранах багряніти.
Там від готики і дух безсонний
спакує горючі війни…
він — в образі, сивий і на страту,—
мрія про ковчежик

Сиплються листки — в три чверті зірки:
ніби розгорівши з воску.
Кучугурами жарин закрили
згадку каменів жорстоку.
В синьогір’я напливають хмари,
з тайности: мов гілка

І
Марева від озера відходять,
а туман: як потойсвітній.
Ми — самокрадіжні; сонця одяг
скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі,
без надій, що — й луг

Всепломінник півдня і довічник
докінчає час. як обвід.
Він від безлічі знамен видніший,
він, жаріючи, проходить:
над пурпурними лісами в кручах
біля стружности з озер’я

Знак преображения! рута кожна —
прирідніє в квіт зіниці.
Всі білопелюстя в полі зложать
здогад світла: хоч найнижчі.
Знак преображения все поборе
в день Месії — в день без

Злива океанна! в тьму при дубі;
між княжистий бір біжу.
Дарма: велети в біду забуті,
під струмки, як ворожбу.
Гільйотинні грози вкруг настигли:
в нетрах сиву кров

Незглядимо в бір — засіви сірі;
краплі з павутиння смутків.
Пуща ж докривавлюс гранітність
і жовтіє в шлях світучий…
Мов жарів’я добрости яскравне
до життя жертовник

В тіні хрестика і м’яті рівна,
для чужих очей нечаста:
мов сестра потокові! доріжка —
через серце звіку стала.
Так до вогнеруких, біля неба,
ясенів та брамок бору —
молода

Стромова доріжка; пропад поряд.
І, мов сни з руїни замків:
без бійниці, погляд загородять —
звали в зваді демонянській.
І слабі серця, як зяблик, збились,
боючися збору

Знов зворушливо, як зір дитячий,
озеро повторить острів:
сам! — хоч і пташин осіння вдячність
візерунок скриків скорить.
А іконописець, а небесник,
що палітри скорбі

В гроб покладено,— псалом співали! —
в смерть; і звої при бальзамі.
Накотився камінь, весь напасний,
під печаттю в знаки брамні.
І покоїться життя небесне,
після списа від

Стала в лазурі туча,
туча чорнокипуча.
Як корабель — загриміла, заплакала — як немовля…
спочуває їй земля.

Тим часом сонечко на небі чорні кайдани порозбивало,
порозбивало, в