Василь Барка

Чи в ланцюг заковано зелений,
без заліза, ребра бідні…
Тільки світоч: полум’яний кленик:
скине чисті сльози в віддих.
Далі жайворонок зірки тужить,
крильця в сфері правди

Сивина писання! їй гортатись
(«молніянник» голосів):
про початки, про блаженну святість,
і глибин прозору сіль…
На пророчій гіркоті озветься
серцю старчика з напою.
Нашій

Люблені! там і пісок дотерпівсь,—
небо в смугу звуть коротку.
Хтось до порятунку потопельних,
біжучи, скида сорочку.
Звіститься в кривавості невтішній,
мов стрілою: з мідних

Пада стрімголов найстарша мева;
їй відімкнуто дарунки —
крізь мелодію, що безіменна,
мов роялі вряд виручі.
Діти в сфері праведности раді —
раді: на неділю волі.
Догримля,

Ти далеко! без межі; все — щезло,
що лилося в синій ірис.
Ні вікно не сплачеться до зелок,
між дощами, до сумирних.
Від руїни моря сивий розбіг:
піниться в сувої відгрім.
До

Всі вітрила, місяцеві свідки,
з моря звали: в храмний захід.
Зустрічало процвіт серце звідти,
білих яблунь пожадавши.
Взнало? — дріт, на згарищі ясмину:
роки прив’язав: як

Одяглися в любе — царське — димне
пошиття, до жилок бравши.
Звідти й наше пелюстиння йтиме
коло доріжок пропащих.
А туманяться при гробі, в сході,
догорівши, сизі скелі.
Хто

Поклик найсніжніший, смутку повний,
пострумує через груди;
зимністю — як плач, пекучий поклик:
до труни! а не розбудить.
Камінь там покладено старезний —
скриня сліз: похилі

Ходить холод і сліди заносить —
любі! людські та пташині,
де в збліднілості несонні сосни
змовляться без слів: пристигши.
А в проголубілий край при скелях,
зойкаючи, птиця

І
Хуртовинна доля, воплі прявши,
знайде голубів притерплих.
І не вернуться гілки вчорашні —
в сон сповиті серед смерти…
Сива: водить поміж нами — сива:
сіянками в чисті

З кручі велетні високозначні,
ліктями сухі, приступлять.
Мучаться — герби з гордині взнавши! —
а кора на грудях трухла.

їм жива вода, в долоні брана
з віяння, жива й

Біля моря змерхлого, на ямах,
січений ножами сонця:
корабля кістяк! руїна рамна,
серед камінців присохла.
Сосни щогольні на соломину
строщено: не гризли звірі.
Вал,

Борониться з моря! проз віконня,
вбризкає: мов стріхи сірі —
в зводах, де оселя василькова,
і відкрито піч просвирні.

Крівля вшита в околот сивастий —
низько: над світами

І
Ми розділені; ми — найрідніші;
смерть і океан між нами.
Через хуртовину, без доріжки,
гіркоті листків минати.
Ніби корабель зими без тебе;
тисячовітрилля мчиться.
Чую:

Вдосвіта, не висловлю: велична
виднота! — чи вбрати в думку?
Острахи гіркі мороз накликав —
крізь печаль: як тінь докучну…
і чого? — пройшла чого до стежки,
на листки, що криво

Очі озера: святі! без муки
від гробниці всіх снігів.
І фіялку волі — відімкнути,
ключ від просвіту настиг.
Ключ обсипано в квітневу радість,
і над огник — онікс легшу.
Хоч

І
Осінь: безмір килимар’я з листя —
барвний океан зложив.
Осінь: тисяча фортець огниться
баштами думок живих.
Осінь: вись вулканена, з надлюддя,
в жеврії гілок при

І
Мов дзвіничник, сам відкривши ребра,
віддає на суд істоту —
кленик серця! ватрами береться,
вістку чуючи високу.
Монастир ялин і сосен старчий,
проти круків при

Чи розлукою на вічну осінь
ми покарані з тобою?
Крізь тумани крик тополі! зносить,
мов кістяк, мольбу скорботну.
Ми неназвані стояти поруч;
в грудях лісу — привид

Злива океанна! в тьму при дубі;
між княжистий бір біжу.
Дарма: велети в біду забуті,
під струмки, як ворожбу.
Гільйотинні грози вкруг настигли:
в нетрах сиву кров