Василь Барка

Повний кругозвід; найбільші — в парус:
лебеді, що небо п’ють.
День замислюється! вії прагнуть
світлоту нести свою.
Сторожко нести в блакить блаженних,
над обрив орлів, над

З полудня наниз минати сходи
від надгір’я всіх орлів.
Зойк берези і завал кедровий
згас! листками добагрів.
І камінні сльози позривались,
близько від повік жалоби:
де тюрма

Галузками, ніби знак розп’яття,
при безодні біля бурі —
полоня ялина, в хмари взята
від поляни: день пробути;

зверху звід Софії в неогляддя
голубіє, звівши люстру

Нестерпуча спека на прислоні! —
сліпне скеля, в блиск горюча.
А піски, як сніг, смертельно сонні,
зір пустельника помучать.
Він пригоститься в гранітній пащі —
гостроту її

Смуткові берізок рано збігти:
краплі свіч, крізь світлі руки.
Вкруг примара всі персні розбиті,
з вирами скипівши, скружить.
Знов орел посланник: промічає,
ріжучи до прірви,

Мирно, мов церковні, при надскеллі
грози дзвонів прозвучали.
І смиряються, жалем зелені,
юрми: до джерел прочани.
Ні досмертно не покинуть місця,
шепчучи про весни

Розгорнулась нива всіх померлих;
мов гроби зірок високі.
Невідомі: замика їх двері —
молодик, алмазний сокіл.
Малинове полум’я по краю
стелеться з амвону ночі.
Я — безумним

Звихриться до скроні стиглий легіт,
як від десятини жита —
з безнемірних звалів! чи полеглі
зорі? синь могил снажиться.
Щогли дня — світке вітрилля склонять,
бігши, між

Замкнено туманами між гори
й сосни — неласкавий досвіт.
Рветься! в холоді листки багрові,
скидані на схили, росить.
Грізна сутінь і рогаті нетрі —
вбрали прірву смертну, в

Скорбно! з моря килимар пов’яже
ниті голосні та мушлі —
при світильні: огнище найтяжче,
вишнею налите, рушить…
Упаде за гори! ніби в гробі,
спочуттями — пожалівши:
всіх,

Чи в ланцюг заковано зелений,
без заліза, ребра бідні…
Тільки світоч: полум’яний кленик:
скине чисті сльози в віддих.
Далі жайворонок зірки тужить,
крильця в сфері правди

Сивина писання! їй гортатись
(«молніянник» голосів):
про початки, про блаженну святість,
і глибин прозору сіль…
На пророчій гіркоті озветься
серцю старчика з напою.
Нашій

Люблені! там і пісок дотерпівсь,—
небо в смугу звуть коротку.
Хтось до порятунку потопельних,
біжучи, скида сорочку.
Звіститься в кривавості невтішній,
мов стрілою: з мідних

Пада стрімголов найстарша мева;
їй відімкнуто дарунки —
крізь мелодію, що безіменна,
мов роялі вряд виручі.
Діти в сфері праведности раді —
раді: на неділю волі.
Догримля,

Ти далеко! без межі; все — щезло,
що лилося в синій ірис.
Ні вікно не сплачеться до зелок,
між дощами, до сумирних.
Від руїни моря сивий розбіг:
піниться в сувої відгрім.
До

Поклик найсніжніший, смутку повний,
пострумує через груди;
зимністю — як плач, пекучий поклик:
до труни! а не розбудить.
Камінь там покладено старезний —
скриня сліз: похилі

Ходить холод і сліди заносить —
любі! людські та пташині,
де в збліднілості несонні сосни
змовляться без слів: пристигши.
А в проголубілий край при скелях,
зойкаючи, птиця

І
Хуртовинна доля, воплі прявши,
знайде голубів притерплих.
І не вернуться гілки вчорашні —
в сон сповиті серед смерти…
Сива: водить поміж нами — сива:
сіянками в чисті

З кручі велетні високозначні,
ліктями сухі, приступлять.
Мучаться — герби з гордині взнавши! —
а кора на грудях трухла.

їм жива вода, в долоні брана
з віяння, жива й

Біля моря змерхлого, на ямах,
січений ножами сонця:
корабля кістяк! руїна рамна,
серед камінців присохла.
Сосни щогольні на соломину
строщено: не гризли звірі.
Вал,