Василь Барка

I
Дві неділі, дві вінечні долі,
над гризню гармат рідніли.
Хоч від гілки віолет медовий
близько брався до одвірків.

Грішник, де з навал незваних танків
близять розблиски

Стала в лазурі туча,
туча чорнокипуча.
Як корабель — загриміла, заплакала — як немовля…
спочуває їй земля.

Тим часом сонечко на небі чорні кайдани порозбивало,
порозбивало, в

І
Враз веселка з усміхів бровою
склала в тучі семицвітник…
Так: само кохання молодою
вірністю з недолі втішить.

В серці гроз — веселка погасала,
як з вікна вино

Всім призначена в досмертя
доля, ніби в суд! трихресна.
Чи з ганьби і горя круг замкнути
боржникові до стовпа…
Сто гілок просторить океан спокутний,
бростями скрапа.

Дві

Океанний подих; я скупався;
і розвів огонь з обламків:
барва — помаранч і свіжа паска! —
пломенить, мов кінь буланий…
кінь від «Одкровення»,— чайки скрикнуть,
на немов’я, сон,

Судний океан, збілівши в очах,
бився з тьми — аж бризк на місяць.
І розлам’я дому, як зволоччя,
хвилі на піску розмістять.

Побула на радість мила хатка;
ось — віконце

Движучи будови в димні війни,
поверхами з бігу валить —
океан! забризкав чайки квильні,
звіяні при чорних палях.
Вигорнув серед розбитків бренних
ніби дар, струну скрипкову

Древній океан, здійнявши груди,
вигримить, крізь бурю зблисне —
мову, на стострунностях орудних:
вінценосний псалмоспівець.
Звергнув з піни дерево — аж чорне,
чи не з острова

Зводяться проти човна димучі,
грозячи, вали з-за чайок.
Так закляттями ревли в нелюдстві
юрми з подумів сірчаних.
Збичувати під ганьбу набігли,
чорнячи, як змії в поніч

Рід не знає в смертницькому крузі —
дня найтяжчого зідхання.
Дух над перекладиною, в зустріч
болю: до хреста стенався.

І розкрилля з неба голубині
в жеврій світотвір

Гори замкнуто; ключів нікому! —
білий здогад про святиню.
Хто підняти корогву церковну
в хресному обході встигнув?
Стануть: стукати в дверні заліза,
а відтіль ченці

Відскорбів туман, і страх відхмаривсь;
і крізь морові завіси —
звід соняшниковіє! із брами
видно висхід благовісний.

Що то? племена світил родились?..
— брате, ні! — то мирне

Вседержитель неба в смерть розп’явшись,—
нас від пекла відгородить!…
Вже і вигляд сонця: ніби справжній
камінь при безодні — гробі.

Знаймо, браття скорбі: «це за мене,
від

Чудо! проти помети безсвітанних
криводумів; чаша — чудо:
що любов подужує ненависть,
звучи в церкву многолюдну.
Свідчена через очиток свічки:
в храмі, стінами — без

Я нікому не суддя! і знаю
тінь свою в тропі щоденній.
Коло башти присудив до зламу
грім — ялину, кору здерши.
Кору — збризнувши навкруг, як згубу
царської парчі на

Рано! з острова тумани котять
пальці на озер’я липня.
Сотнями гілок горить істота
кожна: в зміїв гріх провинна.
Многості прискладів, тайно владних,
строї неба в людях

Ти терпи, складаючи в негоді
промурок при мертвій прірві.
Звідки з’явцева навала зводить
сто зміїн: часовню гризти.
Ти терпи, наперекір мароті,
стрій докріплюючи в камінь:
і

Доля в ланцюги громів замкнула
землю серед злив зелених…
розпаливши кузні й на малюнках
лісу побуявши в леви.
Серед стріл, під терезами кари,
ждуть істоти неспокутні —
в

Безнебесні, хоч, на срібних горах,
де мости із самоцвітів:
ми — злидота! комашня міжгробна;
і скелети глина змістить.
Кров зотліти в листя перев’яне,
через смерть і сніг

Монастир сузір’їв: став — надсвітець:
ми в недолі заблудили.
Ясен жде, як ченчик; заповітне
море рветься в брами блідні.

А, під кручами, чи знов побачу,
хоч би привид над